Серед того, що справило особливе враження під час перебування у Бельгії, – насамперед поїздка до міста-музею Брюгге. Місто це не горіло і не зазнавало руйнувань з XV століття, його щадили і місцеві феодали, і жорстокий іспанський герцог Альба, котрий придушував повстання фламандців у XVI столітті, Наполеон і навіть командування гітлерівського «Люфтваффе», аси якого розбомбили сусідні, не менш історичні Амстердам і Антверпен. Неповторна архітектура, маса музеїв. Кожен собор, яких тут багато, – це ще й музей, і два зали-шедеври у міській ратуші – теж музей. Місто буквально кишить туристами.
Що стосується брюссельських вражень, то не забудеться відвідання негритянського кварталу, куди ми з Борисом Москалюком спочатку забрели випадково. Неповторні пряні запахи трав, усякого коріння, які довго не можна витримати, екзотичні вироби у крамничках товарів Заїру. Ціла галерея під аркою між двома вулицями, наповнена чорношкірим людом (у Брюсселі майже кожен десятий – виходець із Конго – Заїру, колишньої бельгійської колонії), який по-своєму розважається в пивничках, кав’ярнях, співає і навіть грає в шахи. І знайомство з Патріком Муйсоюумбою, який навчався в Москві…
У Брюсселі довелося бачити черги в трьох місцях: у закусочних відомого «Макдональдсу», аеропорту і біля… кінотеатрів. Так-так, довжелезні черги біля кінотеатрів, у яких стоять старі й молоді, хоча квитки коштують від 300 до 590 франків. Йдуть фільми «Анна Кареніна» (американський), відомий «Англійський пацієнт», французькі мелодрами. Як не дивно, не побачили (спеціально пройшлися до кількох кінотеатрів) жодної афіші з рекламою бойовиків. Очевидно, всю подібну кіномакулатуру продали нам.
Трапилося так, що саме в літаку, яким поверталися якраз 28 червня, ми підняли тост за першу річницю Конституції України, за надію, що ми теж приєднаємося до держав справді цивілізованих і правових. А в Борисполі чекала не лише спека в 26 градусів (удвоє більше, ніж у Брюсселі), а й величезна черга на митниці. Поглянув я на неї, постояв і вирішив піти так званим «зеленим коридором», тобто по спрощеному варіанту, де огляд лише вибірковий, правда, при виявленні порушень – потрійний штраф. Але боятися мені було нічого, на погрозу митника: «А якщо перевіримо?» махнув рукою: «Перевіряйте». На рідній землі, як і в Брюсселі, таки повірили, що жодної контрабанди не везу, і перевіряти не стали. Подумалося: побільше було б у світі таких «зелених коридорів» – і для України в цілому, і для всіх її громадян зокрема.
ІІ. Чи є у Європі місце для України?
«Невже минуло сім років?» – цю фразу мені довелося чути кілька разів упродовж останніх тижнів до і після поїздки в Брюссель – штаб-квартиру Організації Північно-атлантичного договору, більше відомої як НАТО, і бельгійське місто Монс – місце розташування SHAPE («шейп» на жаргоні натівських військових), штаб-квартири верховного головнокомандувача збройними силами НАТО у Західній Європі. Справді, між червнем 1997 року, коли тільки йшлося про угоду про особливе партнерство між Україною і НАТО, і червнем року 2004-го, напередодні Стамбульського самміту країн НАТО, де постало питання про реальне кандидатування нашої держави до цього блоку, якого колись нам подавали неодмінно з епітетом «агресивний», промайнуло сім років.
То що змінилося за сім років? Центр інформації та документації НАТО в Україні залишився на тому ж місці, по вулиці Мельникова, 42, у приміщенні колишньої ВПШ (Вищої партійної школи) при ЦК КПУ, поруч із Інститутом міжнародних відносин і Інститутом журналістики Національного університету імені Тараса Шевченка та президентською Академією підготовки і перепідготовки кадрів управління. У Центрі довелося зустріти волинянина – Джона Карвацького. За ці сім років він встиг попрацювати у штаб-квартирі НАТО в Брюсселі, у США, але знову потягло в Україну, де його корені, і він вдруге став працювати, як і сім років тому, в Києві.
– Що змінилося за ці сім років? – перепитує Джон, якого в Києві досі багато хто називає просто і зрозуміло – Іван. – Наш Центр провів безліч акцій – зустрічей, семінарів, а паперів надав – сотні тонн. А коли я приїжджаю до Торчина, де живуть мої рідні, то мене вже не питають, як колись, коли ж НАТО нападе і завоює Україну, а питають, коли нарешті Україна приєднається до НАТО. За цей час, як бачите, офіс НАТО у Києві не розширився, але тепер у нас у сотні раз контактів більше, ніж у червні 1997 року, коли ми тут тільки обживалися. У нас з’явилися тисячі друзів. Найбільший же інтерес, як не дивно, скажімо, у Верховній Раді, до нас за ці роки проявляли депутати лівого спрямування.