Телефон вирвався з Катиної руки й полетів униз, у порожнечу. Дівчині здалося, що вона дивиться на нього довгі хвилини — як він падає зі страшної висоти, як свище вітер, як наближається чорна земля…
Телефон упав на асфальт.
По всьому місту пробило північ. Запищали електронні годинники, застукали баштові, електронні злилися в серію нулів.
Точка відліку.
Ще через годину Катя сиділа в нічному дворі, на лаві, стискаючи в руках повідець, а Джина сиділа поруч, не наважуючись відійти ні на крок.
— Пробач мені, — шепотіла Катя, зарившись пальцями в густу вологу шерсть.
І підводячи лице до неба, повторювала:
— Пробач мені…
У будинку світилося всього п’ятеро чи шестеро вікон. Спустився сусід, хазяїн Румпеля; поставив йорка на землю поруч із Джиною. Маленький пес здивувався.
— Можна? — запитав сусід.
Катя кивнула. Він сів поруч із нею, пліч-о-пліч; між їхніми ліктями було кілька сантиметрів.
— Ви сьогодні дуже пізно, — сказав сусід. — Я подумав… Краще б вам тут самій не сидіти.
Катя швидко на нього глянула. На його серйозне, відкрите, уважне лице; вона й досі не знала імені цієї людини.
— Я не сама, — сказала вона й заплакала.
Дорогою до офісу Ірина розжилася на піцу з грибами та на пляшку коньяку. Ліки допомогли: коли від піци лишилося кілька шматочків тіста по краях, а пляшка спорожніла майже наполовину, відьма знову відчула себе людиною.
— Ні слова доброго, — вона роззирнулася. — Ні тобі «спасибі», ні «молодець»… Це ж була моя ідея! Моя! Геніальна! Хоч би похвалив!
Ніхто не відповів. Демона Олега не було в полі зору.
П’яно всміхаючись, Ірина дістала пудреницю. Мигцем поморщилася, побачивши свою фізіономію; наблизивши дзеркальце до очей, оглянула відбиття кухні:
— Агов!
Але демон не відбивався і в дзеркалі.
Ірина пройшла до приймальні. Торкнулася черепа. Ширше розчинила кватирку; демона не було.
— Гей-гей!
Навчена гірким досвідом, вона не поспішала радіти. Повернулася на кухню, зазирнула під стіл і знайшла під стіною пачку сигарет, яку стусаном загнала туди ще вранці.
— Ага!
Допомагаючи собі руків’ям швабри, Ірина витягла пачку. Нігтями під чорним облупленим лаком підчепила сигарету, затиснула в зубах. Клацнула запальничкою. З насолодою закурила…
Нічого не сталося. Ні стусана, ні окрику.
— Слава тобі, Господи, — сказала вона від усієї душі й, переклавши сигарету в ліву руку, широко перехрестилася. — Пішов, гад. Немає його! Слава Богу…
Регочучи, захлинаючись, вона зробила кілька кіл кухнею. Розчавила сигарету в попільниці; стрибала, здійнявши руки до стелі, і бурмотіла невиразно:
— Тепер усе… тепер усе… тепер пішов… усе… свобода…
Задеренчав дзвінок у дверях.
Демони не дзвонять; гадки не маючи, хто це міг би бути, але заздалегідь готова обійняти й розцілувати гостя, Ірина відчинила двері.
Два медики в синьому ввірвались, як ніндзя, і моментально — не встигла Ірина кліпнути — натягли на неї гамівну сорочку. Услід за санітарами зайшла бліда, змарніла Віка:
— Усе добре, Ір. Спокійно. Усе буде добре…
— Гей-гей-гей! — заволала обурена Ірина. — Відбій тривоги! Зі мною вже все нормально, уже все, здорова!
Старший з людей у синьому, пройшовши на середину кухні, роззирнувся. Подивився на півпляшки коньяку, покивав головою; його погляд зупинився на кривому написі впоперек стола: «У моїй смерті прошу нікого не звинувачувати»…
— Господи, — простогнала Віка. — Цього я й боялася!
— Біла гарячка, — сказав старший медик. — У машину!
Ірина розсміялася.
Вона сміялася весь час, поки її обережно зводили сходами й пакували в карету «Швидкої допомоги».
Двоє людей сиділи поруч на лаві у дворі, і поруч перебували ніч дві собаки.
Займався світанок.
ІСТОРІЯ ДРУГА
Гра в наперстки
— Якщо чесно, то треба мені у відпустку…
Поки спускалися сходами лікарні, Віка все намагалася підтримати Ірину під лікоть. «Невже в мене такий жахливий вигляд? — думала відьма. — Невже я схожа на людину, нездатну здолати трьох сходинок?»
Ледь одійшовши від порога, вона вивільнила руку:
— Сигарети принесла?
Віка простягла їй пачку «Вінстона» й запальничку. Ірина затягнулася; згори, з вікон, затягнутих у фігурні ґрати, на неї дивились із заздрістю.
— Клієнтки телефонували, — повідомила Віка, явно бажаючи підбадьорити. — Одна плакала, дякувала — до неї чоловік повернувся. Друга хоче ще раз прийти — не дотримувалася твоїх приписів, не постувала, тому й досі роботи не знайшла.