— Вибач. — сказав він. — Я порушив наше правило не ходити сюди без тебе, але я впевнений, що ти пробачиш мене. З Днем народження, Анюто!
Я кинулася йому на шию і цілувала довго і всюди, мені хотілося плакати від щастя. Мені не вірилося, що це відбувається зі мною. Я в дитинстві багато читала казок про принців, про бали, про принцес, яких ці самі принци рятують від злих драконів, але я ніколи не сприймала всерйоз всі ці казки. На те вони і казки, завжди думала я. А в реальності так не буває. Виявляється, я помилялася. Ще як буває. Перед моїми очима відкрилася воістину чарівна картина. На мисі стояв стіл, сервірований на двох, свічки, як тоді в вагоні, шампанське «Брют», таке як я любила. А на скелі, прямо над самим уступом був намальований мій портрет.
— Це щоб всі капітани бачили, що тут живе найпрекрасніша дівчина на Землі. — сказав він, насилу переводячи дихання після наших поцілунків. — Нехай для них це буде маяком.
Це був просто казковий вечір і чарівна ніч. Але в цю ніч він говорив дуже мало. Рівно опівночі, при свічках він дав мені оксамитову коробочку, коли я відкрила, то просто обімліла. Там на чорному оксамиті лежав кулон у вигляді палітри фарб, зроблений з білого срібла. Так, саме цей самий кулон. Я його тепер не знімаю з вісімнадцятиріччя.
— Це тобі ще один подарунок, я його зробив сам спеціально для тебе. Я не майстер ювелірної справи, я простий художник, але думаю, що тобі сподобається. — Він надягнув кулон мені на шию і промовив. — Я хочу, щоб ти завжди носила його і пам'ятала мене і, головне, ніколи не покидала живопис.
— Я не зрозуміла, ти це так сказав, ніби ти прощаєшся зі мною, Вадиме! — і знову страх наповнив мене зсередини.
— Анюто, послухай. Ти — найдорожче, що в мене є, ти повернула мене до життя, коли до мене в руки потрапив твій, тоді ще шкільний малюнок. Я, ніби, прокинувся після довгого сну. Ти не повіриш, але я, втомлений від життя художник, мріяв про зустріч з тобою ще тоді, коли ти вчилася в дев'ятому класі. І я навіть не міг сподіватися, що ти прийдеш здавати документи в академію і потрапиш саме до мене. І те, що потім придумав декан, ну щоб я тебе підівчив і підготував, тут не було нічого спеціально заготовлено, це, дійсно придумав він. Я не вірю в знаки, але це явно був знак зверху. Потім я взнав тебе ближче, як особистість, як людину, яка повністю занурюється в свою ідею. Завдяки тобі, я знову почав малювати, як колись в юності. Я був одержимий живописом, але мене з цієї одержимості висмикнула моя, тепер вже колишня, дружина. Вона, як і ти, затьмарила мені колись світло. Всього лише студентка, але вона вже тоді була художником, не сильним, але досить талановитим. Ти не повіриш, але вона тоді стала моєю нав'язливою ідеєю. І я в один момент просто перестав малювати, закинув пензлі, мольберти, перестав цікавитися роботами художників, перестав відвідувати виставки і ермітажі. Потім я потроху повернувся до роботи, але вже без фанатизму, просто викладав і іноді писав. Але любов дивна штука, виявляється, в один момент ти можеш прокинутися, а її вже немає, ось так просто, без причини. Я шукав відповіді на питання, куди ж все поділося? Начебто все у нас добре, ми ніколи не сварилися, не ділили гроші, у нас був будинок, престижні роботи, нестачу коштів ми не відчували, в інтимному житті у нас теж була повна гармонія, ніхто нікому ніколи не зраджував. А потім раптом раз, і все пройшло. Це було давно, я їй одразу сказав, що щось сталося, але я не знаю що, треба просто час, щоб розібратися. Вона сказала, що я сам повинен вирішити, що мені в житті потрібно. Так тягнулося досить довго, ми жили разом, але разом не були. Потім у неї з'явився якийсь чоловік, а трохи пізніше я зустрів тебе. Я думав, що я вже переріс таке поняття, як почуття, як любов, як бажання, але тут з'являється худенька, маленька з зеленими очима і переконує мене, що любов існує, мало того, вона каже, що можна жити, любити і писати картини одночасно. А ще, завдяки тобі, я зрозумів, що іноді так комфортно слухати чиюсь тишу. Так душевно, як ти, ніхто не вміє мовчати. І я знову, завдяки тобі почав малювати і не просто малювати, а отримувати від цього задоволення. До чого я тобі все це розповідаю? Просто я не знаю, як я буду жити без тебе.
— Вадиме, я не знаю, що ти далі будеш говорити, я навіть взагалі не хочу нічого чути, я просто хочу, щоб зараз ніхто нікому не псував настрою. У мене День народження, мені вісімнадцять років, мені вже навіть можна купувати алкоголь і цигарки. Я стала дорослою, розумієш? І, повір, Вадиме, я не буду кидатися зі скелі в море, не буду різати собі вени і не буду жерти жменями таблетки. Тому не парся, потім подумаєш, як ти будеш жити без мене. — я взяла тремтячою рукою шампанське, налила собі повний келих і випила, потім ще і ще… Він мовчав і не зупиняв мене.