Він пішов, не дочекавшись відповіді, а я сиділа і не могла повірити в те, що моя мрія про вернісажі може втілитися в реальність. Я почала розглядати свої ж портрети, і тільки тоді помітила, що, дійсно, з усіх написаних мною портретів на мене дивилися зелені сумні очі Вадима. Ти розумієш, що я вже не думала і не згадувала про нього, але підсвідомість моя виводила ці риси на папері.
Ми зустрілися з тим загадковим незнайомцем на наступний день. Я все набиралася хоробрості, щоб зателефонувати йому, але він випередив мене, прийшовши в нашу академію. Чомусь, в той раз зовсім не було страху, просто було якесь нове відчуття, чи, навіть почуття, я не могла тоді собі відповісти. Ми домовилися зустрітися після пар в одному кафе. Сидячи за столиком в маленькому кафе на березі моря, він запитав, як я бачу собі цю виставку, і я розповіла йому про антураж, про освітлення, бо картина може втратити дев'яносто відсотків інформації, якщо на неї буде падати занадто мало або занадто багато світла, якщо світло буде не тієї гами і падати воно буде не під тим кутом. Потім я пояснила, що картини різних тематик обов'язково повинні бути розділені якщо не стінами, то перегородками, ну або, на крайній випадок, ширмами. Він слухав дуже уважно, маленькими ковтками попивав свій білий чай. Ми проговорили до самої ночі, точніше, базікала в основному я, а він лише задавав питання. Потім ми перейшли з теми мистецтва на тему відносин, і взаємин. Він висловив свою неординарну думку, я свою, мені було настільки комфортно, як це буває з давніми друзями, хоча ми з ним були знайомі лише день. Непомітно ми перейшли на «ти», хоча він був набагато старший за мене, та й за статусом я була не рівня йому. Наші зустрічі ставали дедалі частішими. Він орендував приміщення, найняв бригаду майстрів, які за кілька тижнів перетворили приміщення звичайного старого гастроному в центрі міста в незвичайну галерею. Потроху я почала розвішувати там картини. Мої друзі, в основному студенти, проводили зі мною весь свій вільний час. Я домовилася в деканаті, і нам дозволили на якийсь час перенести в цю галерею заняття з живопису. Я малювала разом з учнями, а коли вони виконували мої завдання, я займалася оформленням галереї і готувалася до виставки. Роботи було дуже багато, але ми працювали з величезним задоволенням і натхненням. Одного вечора, коли всі студенти розійшлися, він приніс пачку свіжонадрукованих афіш, де говорилося про мою персональну виставку. Там навіть дата вже стояла. Я була на сьомому небі від щастя, мої мрії починали набувати обрисів реальності, мало того, ця реальність була близька як ніколи. Емоції перли з мене повним ходом, і мені хотілося плакати від щастя. В мене з'явилося таке дике бажання обійняти його і розцілувати, що я трималася з останніх сил. Він це бачив і теж відчував, я точно знаю, це було видно по його очах. Ти просто уяви, ми в галереї, серед моїх картин, навколо запах фарб і неяскраве світло, відлуння від будь-якого шороху розповзалося по залах галереї, бо стіни ще не були заповнені картинами, і лише ми… Вдвох. У мене трусилися ноги, як зазвичай, я хвилювалася, як маленька дівчинка на першому побаченні, а він просто взяв мене за руку і повів до виходу. Він сам повимикав всюди світло, закрив двері на замок, посадив мене в свою раритетну машину і відвіз додому. Зупинившись біля будинку, я ще сподівалася, що ось зараз він обійме мене, притисне, розцілує, та я була готова віддатися йому прямо в його «двадцять першій» «Волзі», але він просто провів тильною стороною долоні по моїй щоці і тихо сказав:
– Іди, відпочивай, завтра у нас багато роботи, а через тиждень ти повинна всіх підкорити і стати королевою.
Я попрощалася з ним і понуро пішла додому. Того вечора я зрозуміла, що мій спокій в черговий раз втрачений. Залишилося лише питання, як довго це буде, і як далеко все може зайти. Я дала собі тверде слово контролювати себе і більше не піддаватися таким слабкостям, але при кожній зустрічі у мене зводило всі м'язи і холоділо між лопатками. Весь тиждень ми працювали, в цих приємних турботах я трохи відволікалася від цих амурних думок, але він постійно з'являвся то з коробками піц для всіх, то просто в спортивному костюмі, щоб допомогти розвісити картини, то приходив з якимись суворими тітками в величезних окулярах, які, напевно, взагалі ніколи не вміли посміхатися. У ті моменти, коли він був поруч, я відчувала себе скутою, а він, навпаки, то клав мені руку на плече, коли я стояла за мольбертом, то підтримував за ногу, коли я, стоячи на драбині, намагалася забити черговий цвях, то розповідав смішний анекдот, а коли всі починали сміятися, він невимушено підморгував мені. Він практично щодня підвозив мене на своїй улюбленій ретро-машині, як він називав «двадцять першу Волгу». І, хоча ми з ним навіть жодного разу не поцілувалися, наші відносини почали обростати чутками. Подейкували, що у мене з'явився багатий покровитель, всемогутній і дуже вражаючий. Але я про нього зовсім нічого не знала. Та, що я, про нього в нашому місті взагалі ніхто нічого не знав. Єдине, що мені було відомо, що звали його Борисом.