— Не зовсім. — відповіла Аня і взяла Алекса під руку. Вони повільно ходили вулицями старого міста, поки не вийшли на набережну Дунаю. День котився до заходу, і Алекс подумав про те, що у нього реально залишилося дуже небагато часу. Завтра до вечора він повинен бути вдома, при будь яких розкладах і, якщо не буде ніяких ексцесів на кордоні, то за добу він подолає цю відстань. Він подивився на годинник, до встановленого ним дедлайну залишалося трохи більше доби.
— Анюто, послухай, ми розслабилися, але мені, правда, треба поспішати, щось я загубився в часі, підемо, в машині поговоримо.
Футбольні фанати схлинули з вулиць, і потік машин, який вже неабияк зменшився до вечора, повільно рухався в усіх напрямках. Вони без проблем проїхали центр Будапешта і попрямували на схід. І, хоча угорські дороги сильно відрізняються від німецьких і італійських магістралей, Алекс їхав досить швидко.
— То ти не договорив. — промовила Аня, клацаючи кнопкою приймача в пошуках пристойної радіостанції.
— Та, начебто все тобі сказав, що хотів. Просто, розумієш, я з віком більш тверезо дивлюся на речі. Пам'ятаєш, я тобі про мрії розповідав? Так само і з реальністю. Я вже чітко вмію розмежовувати реальність і те, що тільки здається нам справжнім. Я не оперую багатьма традиційними поняттями і не живу за принципами, які придумав хтось. Та я тобі вже говорив про це.
— А як же твоя Лес? Вона вписується в твої принципи і поняття?
— Про людей можна розповідати дуже багато, але іноді це багато виявляється звичайною мильною бульбашкою. Начебто і є людина, і всю роботу робить добре, і намагається вона бути правильною і порядною, а потім раз — і ніхто не пам'ятає про неї нічого. А можна, як ти, наприклад, написати картину, від якої в усіх буде екстаз, а потім її продаватимуть з аукціону за мільйони. Музикантів же тисячі різних, мільйони, а МакКартні і Леннона пам'ятають і знають всі, навіть сучасні неначитані діти. І, хоча вони не були великими, в плані техніки виконання, музикантами, вони все одно стали кращими. І тепер їх потерті джинси, через півстоліття, коштують на аукціонах мільйони. Ось так то. — Алекс подивився на Аню і підморгнув їй. Вона сиділа сумна і думала про щось своє.
— Так я, начебто про Лес запитала, а не про «бітлів». Я про них і так багато чого знаю.
— Тож я тобі про неї і кажу. Можна говорити багато різних слів, але я скажу лише, що вона — особистість, індивідуальність. Вона зуміла, живучи у натовпі, не стати частиною цього натовпу. Вона вміє розуміти навіть те, що їй не підходить і, до речі, дуже гармонійно вміє жити в своєму світі, а світ цей так само гармонійно вписується в навколишній її простір, адже, погодься, все якісне і хороше не потребує реклами, тому, якщо я говорю, що вона розумна, добра, чуйна і терпляча, значить, так воно і є. Ось, якби я почав тобі описувати її вії, які вони незрівнянні, довгі і закручені догори, ну, і таке подібне, то одразу стало би зрозуміло, що вії ці, навіть, якщо і вони дійсно такі карколомні — це єдина її гідність…
— Знову ти мудриш. Не хочеш про неї розповідати — не треба, справа ж, дійсно може бути суто індивідуальною. Хоча я все зрозуміла, — перебила його Аня і полізла в свій дитячий рюкзачок. Попорпавшись там, вона дістала звідти книгу. — Ти краще скажи, чому ти мені ось про це нічого не розповів?
— Ти про що? — Алекс відволікся від дороги, подивився на книгу, яку вона тримала в руках і посміхнувся. А, ти про це. Макс дав?
— Ні, на відміну від вина, яке він мені дав, цю я, як ти кажеш, поцупила у нього зі стола. — збрехала Аня. — Ти ж теж особистість, чому приховуєш? І хотіла запитати тебе, а що значить «8:14»? Це що, час, коли у тебе дзвонить будильник? — вона засміялася, але якось сумно. Коли Алекс зустрів її кілька днів тому, очі Ані світилися оптимізмом і життєствердною радістю, але, у міру їх віддалення від іспанського узбережжя, вона ставала все більш сумною і дратівливою.
— Це звичайний збірник віршів, я зібрав їх до купи і просто подарував Максу на його ювілей, бо він постійно мене просив про це. Він завжди мене просив, а я не вважав цю свою творчість гідним чиєїсь уваги. А він, негідник, взяв і видав цей збірник великим тиражем. У мене, між іншим, немає жодного примірника.
— А у мене є. — Аня показала Алексу язика, і він знову подумав про те, як же швидко може змінюватися в людині настрій.