Рохт і капітан затихли.
Нерх, розуміючи, що створив незручну ситуацію, спробував виправитися. – Я розумію, що це, звичайно, нісенітниця, але мені необхідно час. І, напевно, варто було б відключити комп’ютер від управління і бортової периферії. Не виключено, що дефект може виявитися саморозповсюджуючим.
– Щось у поведінці комп’ютера? – Луцій Пій відставив свою каву.
– Не знаю, – в голосі Нерха була нотка невпевненості. – Але у мене таке враження, що машина видає те, що я хотів би бачити, а не те що є.
Усі, хто був присутні, відреагували натягнутим мовчанням. Нерх сидів у кріслі блідий, випрямлений, ніби проковтнув палку і нерухомо дивився на капітана. Хоут ковтнув і ступився з проходу, пропускаючи робота.
Пій кивнув на виходячу фігуру Шайто. – Його не діагностував?
– Це не саме головне наразі.
Мовчанка.
– Я, напевно, піду до двигунів, – Арро поклав руку на плече Рохта і направився до дверей, киваючи Хоуту. – Підемо, малий.
Той неохоче поплентався за ним.
Камінь потрапив під ногу, і він, спіткнувшись, полетів на землю. Руки вчасно уперлися в пісок, і кілька секунд Хоут так простояв, потім мляво встав на коліна. Кожен видих був якимсь спазмотично-вибуховим. Піт лився по обличчу. Розтоплена духота під шоломом палила його. Кисню вже не було, але сигнал небезпеки ніяк не загорявся. Неможливо...
Покачуючись, він схопився за гермокільце на комірі. Пальці, якісь дерев'яні, намацали затвор... Неприємне клацання, ще трохи далі, ще трохи... Свіже повітря ударило в обличчя і шолом непотрібною оболонкою відвалився. Хоут упав обличчям у пісок, задихаючись кашлем і розбризкуючи слину навіть на плечі. Повітря!..
Віддихався повною грудью. Повітря, яке в інший час він би вважав би атрибутом смітника, здавалося справжньою насолодою. І не було такої задухи, як у шоломі. Піт, стікав по обличчю та уже випарувався, залишаючи на губах присмак солі. Легше.
Він поліз по воду і, натискаючи язиком на клапан, відцідив маленький ковток. І ще один, більший.
Від піску йшов жар. Хоут щокою торкався піску. Було майже терпимо. Нічого, вже звик. Вдих. Боже, ніколи не думав, що повітря може бути цінніше за золото. Тим більш таке. Видих. Запах, звичайно... Нічого, і до запаху звикне. Вдих.
Краще чи гірше без шолома? Хоут не знав. Хоч тепер парникового ефекту не було, все одно було майже нестерпно. Цей сморід та пекуче повітря... Видих. Вдих.
Хоут підвівся. Він ніби лежав на пательні. У роті знову сухо. Він скривівся. І закричав. Із усіх сил.
Хвилину він у якомусь одурінні стояв на колінах. Як же це?.. Пісок і пісок. Хоут розжатими пальцями чиркнув по ньому, потім скочив, і з усієї злості став бити ногами, підіймаючи во всі боки піщані шлейфи. Останнім ударом відправив у політ валявся перевернутий шолом.
– Ну ж бо, давай! – надриваючись, він крикнув останній раз, оскаливши зуби, і глухо проричав. Голова паморочилась.
Потім розслабився, хихикнув, і розсміявся надривним недобрим сміхом. Стуливши зуби, і не обертаючись, він пішов далі.
– Вас, шановний, майже не видно, – прокоментувала Хіна, схиливши голову і уперши руки в боки.
Хоут провів останню маніпуляцію і захлопнув панель. Потім похмуро витріщився на неї. – Ми стрибок власноруч проводили.
Хіна стояла над ним, затуляючи світло.
– Так, ми, знаєш, теж руками усе стали робити. Це ще не причина уникати мене в коридорах. Тим більш, що колись Ви хотіли мені Дещо сказати, – додала вона.
Хоут знав, про що вона. Він і справді залазив у найнедоступніші місця на кораблі, але не для того, щоб не зустрічати Хіну. Вони з цілою бригадою просто відключали нейрокомп’ютер від безпосередніх датчиків і керування. Але, загалом, вона мала рацію. Нейрокомп’ютером він тільки прикривався.
– Знаєш, Хіна, такий настрій. І вся ця дурна історія...
– А... виходить, що ви дієте за вашим хвилинним настроєм? – шкіра її чуть побіліла, ніздрі злегка роздулися.
– Я ж просив не називати мене на Ви. Ти що, прийшла вчити мене математики?! – він зі здивуванням помітив у її руці кілька фільмокнижок.
– О, не хвилюйтесь! – вона прибрала їх у кишеню, натягнуто усміхаючись. – Я залишу Вас наодинці з Вашим невіглаством.
– Та ні, – Хоут розсіяно озирнувся, лаючи себе дурнем. Хіна це не пропустила.
– А, ви боїтесь, щоб нас не застали разом! – злісно промовила вона, губи її ображено зжались, стягуючи обличчя, очі звузились.
– Хіна... – Хоут спробував перервати її...
– М-г, – вона тряхнула головою. – Я розумію: вся ця історія з перекодуванням, і ви зайняті, і все таке... Крім того, ви в дурному настрої...