Голову нагріло так, що Хоут відчував її, доторкаючись рукавицею. Шкіру на відкритих ділянках пекло. Червоне марево застилало очі, тоді Хоут зупинявся і боровся з підступаючею непритомністю.
Язик у пересохлому роті розбухнув, здавалося, що пісок попав і в горло, і він зараз почує його хрускіт. Хоут необачно тряхнув головою, і обпік щоку об розпечене кільце гермокоміру. Щільно стиснувши зуби, він пошепки застогнав.
Скільки він вже у дорозі? Принаймні годин п’ять. У цій клятій пустелі немає часу, тільки простір. Віддалена крива лінія горизонту колихалась у висхідних струмінях повітря і танула, змішуючись з небом. Навіть вітер затихнув над цією спеченою місцевістю.
Хоут не зупинився. Навіщо він йде? На що він витрачає останні сили? Нічого, скоро він відчує метан у своїй крові. Все буде безболісно.
Де вода? Там ніби залишалось.
Там дійсно ще залишалось. Ковтки два-три. Хоут випив їх швидше, ніж зрозумів, що він робить. Насолодившись та потримавши воду в роті, проковтнув останню воду. Зате тепер води не було. Покалатавши у руці пакет, Хоут відкинув його. Все. Тепер уже все.
Він знову повільно побрів, низько схиливши голову і розглядаючи, як його ноги по черзі розсувають пісок. Схоже, доба на цій клятій планеті триває тисячу годин. Якщо планета з Нову Таврію, тоді для того, щоб прийти кудись у тінь йому знадобиться... знадобиться...
Новий приступ запаморочення хвилею вдарив йому в голову, і хвилину Хоут боровся із ним. Коли слабкість минула, він побачив, що сидить навпочіпки, рукою притримуючись об пісок. Два глибоких вдихи цього смердючого повітря і Хоут підвівся. О, звісно. Йому знадобиться... десь тисячі дві годин. Як він це порахував?
Наступного разу спіткнувшись, він не одразу підвівся. Перед очима промайнула низка якихось видінь. Потім він пів години або навіть годину тихо плентався по піщаній потельні, без жодної думки, намагаючись лише не втратити рівноваги. Йому навіть починало здаватися, що він чує чийсь дивний голос, далекий і зникаючий. Хоут усвідомлював, що в нього помутнілий розум, і що це не більше як вітер (хоча зовсім у це не вірилося і хотілося піти подивитися, хто це над ним глузує). Пісок чіплявся за ноги, ніби з наміром неодмінно повалити його, спека душила, вичавлюючи останні сили...
Але цього разу Хоуту пощастило. Його розум прояснився в якийсь момент і, піднявши очі, він побачив якусь шишкоподібну пляму. А може й розум прояснився, тому що він його побачив.
Предмет стояв вдалині і справді нагадував шишку. Те, що вона явно не техногенного походження, було видно одразу. Хоут попрямував до нього і, вже підходячи, побачив, що вдруге зустрічається з місцевою формою життя.
"Шишка" була темно-темно-зеленою, і округлою формою найбільше нагадувала кактус. Вочевидь, форма кактуса була найбільш прийнятною для збереження вологи. Схожість посилювалася ще й тим, що він був увесь утиканий трикутними гострими шипами.
Хоут зупинився і обійшов його. Висоти в цьому м’ясистому комі було зверх трьох метрів, шипи громіздились на його поверхні без всякого правильного рисунку, безладно, до того ж вони були порожнистими. Закінчувалися вони червонуватим гострим кінцем незалежно від свого розміру, деякі в довжину досягали ширини долоні. Хоут провів по колючках рукою і в той же момент побачив, що рукавичка обвита пущеними в неї жалючими кнідарними філаментами. Кактус захищався. Тепер Хоут не сумнівався, що всередині є вода.
Він окинув поглядом "кактус". Верхівка його була вкрита якимсь білястим пухом, з якого потім і отримувалися колючки. Раптом його погляд затримався на чомусь біля "кактуса". Це були кістки якоїсь тваринки.
Скелетик був невеличким, сантиметрів сорок, до того ж неповним. Якісь примітивні пластинки з відростками складали хребет, була навіть якась подоба грудної клітини, яка більш нагадувала риб’ячу. Черепа, або чогось на кшталт черепа Хоут не знайшов, тому сказати як виглядала істота було важко. Вочевидь, якесь ящірко- або тритоно- або саломандроподібне створіння заблукало в цих пісках і теж, як і Хоут, натрапило на "кактус". І, вочевидь, відчувши воду, сунулося прямо на шипи.
Хоут заклопотано потер «вражену» руку: якщо псевдокактус цією своєю отрутою зміг вбити цю істоту, небезпека цілком загрожувала і Хоуту. Сунься він тільки до кактусу і, якщо не смерть, то параліч. Що робити?
Ну, скажімо, він може сунути руку і відламати кілька шипів. Поки на ньому скафандр, кактус йому не загрожує. А як пити? Він же рукою не буде пити.
Втім, він одразу знайшовся. Ухопившись за один з довгих шипів, він відломив його, обірвав звисаюче отруйне павутиння і зламав отруйний кінчик. Уламок вийшов не дуже акуратним, але гострим. Потім Хоут хвилину або дві тер його об пісок, поки не переконався, що він чистий. Зробивши це, Хоут здивувався: як ясно і чітко працювала його голова.