– І це каже інтерпретатор?! Може це просто "магнітний спалах" розставив так процедури, що перевитрата енергії іде через надлишок...
– Малий, – змучено посміхнувся Нерх, – не було ніякого "спалаху". Запам’ятай це раз і назавжди. "Спалаху" не було. Чого це? Я не знаю, чому Пій носиться з цією ідеєю, навіть Рохт став сумніватися. О, Боже, ну от як тобі сказати? Капітан наполягає. Я навіть не знаю, говорити йому чи ні, що у нас з’явився альтернативний комп’ютер.
Хоут витріщив очі.
– Я вже говорив за це. Ще відразу, що ніби апаратна структура змінилась. Мені ніхто не вірив і не повірить. Пій чекає якихось реставрацій пам’яті. Я ж відчуваю, як корабель просто викачується у нас з рук. По логіці подій завтра ми прокинемось в космосі. Або в реакторі!
– Ти маєш попередити капітана і вахтових. Якщо треба відключати комп’ютер, треба зібратися і вирішити!
– Вони знають. Навіть занесли в журнал. І обидва категорично проти. Я просто сам піду і сам вимкну комп’ютер.
– І як ти цього доб’єшся? Ти ж сам казав, що реактор вибухне! І потім…
– Ну я не буду напряму реактор. Просто доб’юся нестабільної роботи. Цього вистачить.
– Цього не можна робити зараз! Не попередивши нікого!
– А що, сидіти-чекати, поки контейнери розконсервуються?
– Ну, хоча б вранці, Нерх. Ти перехвилювався. Йдемо.
– Ти, малий, йди. Я тут ще все на місце поставлю.
– Нерх.
– Так, малий?
– Не роби поспішних дій. Я прошу.
– Малий, якщо ми самі собі не допоможемо, про нас ніхто не потурбується. Йди.
– Нерх. Не кажи нікому, що я ходив через вантажний. Добре?
Той кивнув. Хоут, важко ступаючи, дістався до своїх апартаментів. Боже... З глузду з’їхав або він, або Нерх. Або комп’ютер. Самий найсправжнісінький психоз через цей "спалах". Якого не було. І Хоут заснув ще до того, як упав на постіль.
Хоут з острахом озирнувся. Бархани нерівним кільцем оточили його, і він у паніці метав погляд з одного на інший, зовсім втративши орієнтацію. Піднявся вітер, здіймаючи поземки піску, він вже задував його звивистий слід. Якого чорта він пішов від того "кактуса"!? О, Боже!
Вітер, нерівномірно завиваючи з усіх боків, кидав в обличчя щільні хвилі піску, колючого і сухого. Зорієнтуватися би за вітром і за сонцем. Хоут, як загнаний звір, вишкірив зуби, борючись із вітром. Рукою прикриваючись від хвиль піску, що несли пориви гарячого вітру, він вдивлявся в хвилястий горизонт.
Він лишився без води. Смердючої, гіркої, в мізерній кількості, але води. Хоут сів на гарячий пісок, повертаючись до вітру спиною. Уже недовго. Тепер вже недовго. О, як же він втомився! Скільки годин він блукає цими пісками? Час загубився в цих пекучих одноманітних просторах.
Без води. Якась внутрішня обпалююча хвиля жару піднялася по всьому тілу.
Чому він ще не помер? Організм уже давно мав би отруїтися атмосферою. В чому річ? Було би під рукою щось гостре. Можна було б... Він згадав про отруєні шипи "кактуса". Ах, якби! Скажімо, проткнути шипом шию. В Японії це називалося дзігай.
Може він не помре?
Хоут кілька разів роняв голову, опираючись заколисуванню вітру, і навіть не усвідомлюючи втому. За дві хвилини він лежав на піску. Час спливав і пісковий годинник його життя закінчувався. Хоут посміхнувся, прикриваючи повіки, було добре лежати і не боротися. Марність…
Каюта наповнилась якимось внутрішнім виттям, все далі прокрадаючись у сон. Все здавалося кудись улітає, кудись тікає з цими хвилями сирени і, нарешті, коли вона вирвала Хоута зі сну, він вчепився в своє ліжко. Перестав гойдатися разом із кораблем. Коли від продер очі, то одразу побачив, що він як впав "на годинку" напередодні, так і продовжує валятися.
Сирена не змовкала. Хоут кинув швидкий погляд на годинник: по кораблю вже ранок. За дві хвилини він уже вискакував у двері і біг по загальному коридору.
Арро виріс перед ним біля самої рубки, так різко, що він ледь не збив його з ніг.
– Біжи до маршевих! Перейди на ручник і чекай команди! – він кинув на Хоута швидкий погляд, сам вбігаючи в рубку.
– Що сталося?
– Метеоритний потік. Ми випали в звичайний простір.
– Як випали!?
– До маршевих! Бігом!
Ноги вже несли Хоута. В четвертий модуль, до двигунів! Через вантажні, як напередодні!
Хоут налетів на зачинені двері. Дідько! Він смикнув ручку – важіль і знову ткнувся в двері. Зачинено! Він стукнув по ручці ще раз, вогник на ній показував, що вона відкрита. Але ж... Заклинило!? Він ударив ногою в двері, але з таким самим успіхом можна було зрушити планету з орбіти. О, дідько! Хоут уже нісся звичайним шляхом, в обхід, пробуючи по дорозі люки і двері.