– Що, прямо зараз?
– Так, - Рохт навіть не зупинився. Хоут глянув на свою руку, потім на Хіну. Трабер придав йому долю рішучості.
– Не простіше було б заморозити тіло до Нуаба, а там..? – доганяючи Рохта, він спробував заперечити.
– Ні. Немає необхідності. Він не страхував своє життя.
– Яка різниця. Може, його родичі захочуть...
Рохт зупинився і, блиснувши очима, пронизав Хоута. - Нерху залишався місяць до нашого Братства, так що ховати його ми будемо за своїми звичаями.
Все це було так, але Хоуту раптом здалося, що саме Рохт прагне знищити тіло інтерпретатора, прикриваючись Братством Старших Офіцерів. А чи не Рохт..?
І раніше, ніж він встиг подумати, вони всі утрьох почули постріл.
Хоут проповз кілька метрів і уткнувся обличчям у палючий пісок. Голову застелила пелена, і він не міг пробитися крізь неї. Губи потягнулися, щоб знайти хоч краплю води. Напевно, почалось... Скривленими пальцями він схопив пісок, навряд чи навіть усвідомлюючи, що з ним відбувається. Новий приступ гарячкової ниючої болі нахлинув на мозок, Хоут зі стогоном повернувся, світло гарячої лампи вдарило йому в обличчя. Він підняв руку, захищаючись від нього, пісок з розжатого кулака висипався донизу. Час спливає...
... Вони утрьох почули постріл і завмерли, віддалені лабіринтом коридорів. Почувся чийсь крик.
– Це у третьому модулі! - першим схаменувся Рохт і кинувся уперед коридором. - Швидше!
Хоут кинувся за ним, піднімаючи руку з трабером. - Не туди! Рохт підбіг уже до дверей вантажного відсіку. - Скоротимо шлях! - він пнув по ній ногою і та розкрилася навстіж.
– Стій! - Хоут підбіг і, розкривши очі, витріщився вглиб вантажного відсіку. Трабер у витягнутій руці дивився туди ж.
– Стій!
– Чого?! - Рохт перевів погляд з "гаусовки" на Хоута.
– Ці двері були тільки-но заперті. Тільки-но! Нерегламентований вантаж! Назад! - він з криком відступив, захищаючи руками другого штурмана і Хіну, що вже підбігла.
По коридорах до них донеслися нові постріли.
– І... розконсервація... - Хоут виглядав як загнаний звір. І у цю мить «Апостол Павло» здригнувся.
Хоута кинуло плечем на стіну, але він встиг ще вистрелити кудись у стелю. Другий поштовх повалив їх на підлогу. Якусь секунду серце пронизала гулка вібрація по металу, що рвався. Вогні у коридорі спалахнули і згасли. Хоут знову вдарився головою об щось, можливо двері, скрикнув, втрачаючи трабер. Різкий пронизливий свист затихнув, перетворюючись на шипіння, а потім на тишу. Тьмяне освітлення, поморгавши, відновилося в коридорі - підключалася аварійка. Хіна лежала посеред коридору, неглибоко і часто дихаючи - кричати вона не могла. Рохт уже стояв, притримуючи коліно.
– Швидше!
І тільки зараз вони побачили, що далі коридору не існує. Переборка номер одинадцять, що завжди була відкрита і слугувала перехідною смугою між третім і четвертим модулями... була задраєна. Двері у вантажний відсік все ще була відкриті, але самого відсіку не було. Тобто був лише тамбур і труби-колони йшли ще кудись, точніше у нікуди, упираючись у нову суцільну стіну, що з’явилася. Їх відрізало.
Хоут підняв голову Хіні, намагаючись зазирнути їй в очі.
– Все! Все, все... Чуєш, все..? - він м'яв її волосся, намагаючись заспокоїти. Вона вчепилася в його руку, проковтуючи своє дихання. Рохт стукнув по стіні кулаком. - Що за чортівня?!
Хоут допоміг Хіні встати, підтримуючи її при кожному кроці, поки вона не сказала: "Я сама".
За хвилину вони зрозуміли, що у третій модуль їм не пробратися.
За п'ять хвилин вони стояли перед ілюмінатором рятувального бота і дивилися...
"Апостола Павла" більше не існувало. Точніше, існував тільки його четвертий модуль, що рухався в хмарі підозрілих уламків, що розсіювалися.
А із безмежного чорного космосу колючим, голчастим світлом на них дивились байдужі зірки.
Хоуту краще не стало. Він навіть навряд чи розумів, що з ним відбувається, мозок його ніби хтось розплітав по звивині. Корчачись і падаючи, він рухався далі, іноді на цілі хвилини завмирав на піску.
В одну із перерв між аменціями, коли руки ще тремтіли, судорожно смикаючись, шарудіння згустилося навколо нього, і він переконливо почув плескіт води. Очі розплющилися, і крізь застеливший їх червоний туман він побачив прохолодні струмені, що текли під його пальцями. Іскрячись, на сонці вони дзюрчали, обтікаючи і обмиваючи каміння і рукавицю з металізованих термосмол.