– Так , значить судно ви більш не штовхатимете?
– Ні-і, – Хоут ледь не вимовив: “Якби тільки побачити Вас”.
– Ну бувай, Хоут.
Виходячи, вона зробила кілька кроків, перш ніж відвела погляд.
Десь з хвилину, приблизно, Хоут стояв і дивився на поріг. Коли вона йшла, крок її був повільніший, ніж коли вона вривалася в приміщення? Хе!.. Це все здається. А якого ж кольору у неї очі?
Хоут кинув фотоолівець, незрозуміло як опинившийся у руці. Відсуваючи крісло, він повернувся до дзеркального блискучого щита між апаратами. Розглядання обличчя дало незадовільний результат. Хоут пригладив клапоть волосся, що стирчав над головою.
– Ну? – протягнув він, питаючи відповіді у свого відображення. Вигляд у нього був якийсь змучений.
– Ох-ох, дідько, – Хоут кивнув головою сам собі, кидаючись до панелі управління.
На цей раз поштовх був таким, що його аж смикнуло, як у навантажувачі. "Апостол Павло" наїхав на вибоїну. Траєкторії на планшеті стали стрімко розходитися. Хоут задоволено звалився у крісло.
– Малий, ти з з’їхав із глузду? – щось наспівуючи, переступив поріг майстер Арро.
Хоут подумки дав ствердну відповідь.
Вітер прокотив висохлі клубоподібні кулі метрів на десять. На піску залишилося кілька зламаних стебел, більше схожих на попіл, ніж на рештки чогось живого.
Хоут краєм ноги набрав трохи піску, щоб засипати валяючийся патичок. Потім присів на коліна і рукавицею вирівняв горбок над похованим стеблом...
– Дідько!
Опираючись спеці, що дусила його в шоломі, він вимушено посміхнувся. Делегація з бази так і не з’явилася: дали дозвіл на відліт, пояснивши затримку якимись накладками та непорозуміннями. Капітан Пій досить стримано погодився з ними, що ситуація неприємна, і що, як він вважає, кожен має займатися своєю справою: космопілот – правильно керувати кораблем, а бюрократ – правильно проводити документи.
Після цього "Апостол Павло" зробив Новій Таврії "прощавай" і попрямував у відкритий космос.
Якби вони знали, що це їхній останній рейс.
Хоут підвівся, чомусь знову вдивляючись у піщаний горизонт. Можливо, варто повернутися до капсули, недалеко ще. Навіщо? Краще вже померти швидко.
Померти швидко після того, як будуть вичерпані всі можливості. Хоут інстинктивно чіплявся за життя. Може, десь поряд вода. Він прислухався, увімкнувши зовнішні мікрофони на повну.
Ні. Нічого. Тільки вітер виє десь за верхівками барханів. Очі вже звикли до сліпучого світлого неба. Навіть крізь затемнювачі воно виглядало незвично, а дивитися прямо на сонце було неможливо. Вдавалося лише розгледіти зеленувату кромку атмосфери біля горизонту, якщо закритися рукою від сонця.
Він знову болісно ковтнув розпечене повітря. Гаряча роса стікала всередині шолома. Система життєзабезпечення ледь впорювалася з навантаженням.
Сонце вже досить припікало зверху. Навіть дихати було важко. Як би дотягнутися до цих крапельок на склі.
Чого стояти? Уперед! Уперед, Хоут.
А куди він ішов? Хоут озирнувся, пригадуючи напрямок. Та яка різниця?!
Він рушив далі. Носок черевика чіпав ущільнений вітром пісок.
Отже, тут існує життя. Принаймні, в рослинній формі. Ну правильно, кисень же був присутній. Цікаво, наскільки точно Хіна проаналізувала спектр? Ні, двох думок бути не може, гідрокарбонати та аміак були присутні. Цікаво, як місцеві організми пристосувалися до такої атмосфери? Можливо, десь ближче до полюсів умови для життя більш сприятливі... Хоут уявив собі опади з амонієвих сполук. Жахливо для Нової Таврії і Землі, але... дощі ж бувають різні.
А може зняти шолом до біса? Зовні буде жарко, але не так, як під склом. Власне дихання душило його. Метан... Але ж отруєння не буде миттєвим. Пройде година, перш ніж він щось відчує...
А потім він ляже на пісок і тихо помре.
Облизуючи сухі губи, Хоут пішов далі.
– Ви не спите? – голос Хіни, що пролунав у тиші, змусив здригнутися.
Хоут обернувся, відірвавшись від споглядання всесвіту через великий панорамний ілюмінатор, що простягався через увесь конференц-зал. Дівчина підійшла близько, він навіть не почув, як вона увійшла. Шелест її сукні завмер, ледь помітна усмішка з’явилася на обличчі. Приглушене нічне світло лягло на неї, роблячи лінії фігури ще витонченішими. У голові у Хоута промайнула метафора "місячне світло".
– Не хочу пропустити такий час для споглядання, – він кивнув на безмежний розсип зірок у застиглій темряві. – Не можна спати й пропустити таке...