В очах Хіни з’явився мрійливий блиск, вона стояла поруч з Хоутом, спрямувавши погляд за прозору стіну.
У м’якій оксамитовій напівтемряві він знову подивився на неї. Темний, естетично витриманий антураж залу, здавалося, ще більше пом’якшував усі її риси.
Обличчя в неї було напівдитячим. Вії трохи загнуті вгору. М’якість і спокій на її обличчі та, особливо, в очах притягували погляд Хоута. Ця витонченість... Він збагнув, що затамував подих.
– Я виспався між змінами, – Хоут знизав плечима, знову спрямувавши погляд на зірки. Застигле мерехтіння змушувало забути всі думки.
– Міцні у вас нерви, Хоут, відсипатися перед стрибками, – вона подарувала йому погляд, який тривав лише секунду.
Було тихо, тільки десь постійною і монотоно-непомітною нотою гуділи розгонові двигуни.
– В сукні ви трохи інша, – пробурмотів він, переходячи на шепіт. Тиша не хотіла, щоб її порушували.
Хіна не відірвалася від панорами, злегка здивовано піднявши брову.
– Я хотів сказати, що в білому халаті ви поводитесь як … мугиряка, – Хоут не придумав нічого іншого, хоча це була правда. Всередині себе він відчував якийсь натхненний порив, який необхідно було стримувати. Менш за всього йому хтілося здаватися якимось маніяком. Він навіть усміхнувся: зі здоров’ям у нього, значить, все в порядку, без сумнівів: поява Хіни викликала цілий букет фізіологічних реакцій. І душевних теж.
Вона пропустила поза вуха його ремарку про себе, тільки ледь помітно хитрувато посміхнулась.
– Дивіться, а скла, здається, зовсім не видно, – вона підійшла майже впритул до гігантського вікна, наче прорубаного до зірок. Хоут навіть подався вперед, побоюючись, що вона не вивалилась у всесвіт.
– Це не скло, – пробурмотів він.
Хіна рукою уперлася в невидиму поверхню. Хоут проковтнув грудку у горлі.
– Хіно, вам ніхто не казав, що у вас найпрекрасніші очі в Галактиці?
Хіна м’яко повернула до нього голову. Половина її обличчя пішла в тінь.
– Казав, тисячу разів, – і поки Хоут не застрелився, з посмішкою додала. – Якийсь принц із снів. Хоут, ви романтик.
– Безумовно, інакше не стояв би вночі тут один. І, будь ласка, не називай мене “ви”. Один романтик на корабель, хіба це погано?
– А жінок ви... ти... за фізичних осіб не вважаєте, чи як?
– У якому сенсі? – Хоут завис, йому знадобилося секунд п’ять. - А, два романтики? – він з розумінням кивнув.
– Хоча, знаєте… знаєш, в цій роботі романтики стільки ж, скільки сухості в океані.
Хвилину тривала тиша.
Першим її порушив Хоут.
– Скажіть, а ваші прилади тоді не зашкалило?
Хіна знову усміхнулася, сховавши обличчя в долоні. – Ні, не зашкалило, і вони навіть не розсипалися. Напевно, саме в цей час ви... ти... і відсипався.
– Ну що ви хочете від стажера? – він ледь не вимовив: "від закоханого стажера". Не витримавши паузи, він запитав.
– А це у вас перший рейс?
– «У тебе». Так.
– І як вас одну відпустили?
Хіна не зрозуміла.
– Я хтів сказати, що Нуаб досить віддалене місце, а ви така молода.
– «Ти така…» Я пройшла підготовку, – Хіна знизала плечима, – і ніби як повнолітня...
– Ти… Ви не зрозуміли. Ваші… Твої батьки. Як вони дозволили вам… тобі піти у Флот? – Хоут мимоволі махнув рукою, він заплутався із займенниками. Хіна легко здивувалася.
– А! Просто моя мама теж працює 0-фрикціоністом.
– 0-фрикціоністом?
– Очолює мас-енергетичний контроль на "Нестримному". Я пішла за мамою просто. Тільки у цивільний флот.
Хоут подумки присвиснув: «Еге-ж!», створивши паузу. – Сімейне, да? Ясно, – ще секунду його думки були в розброді. – А, чесно, ви… ти… його не боїтесь? Космосу я маю на увазі. Адже все ці кілопарсеки порожнього простору... – далі він не знайшов слів.
– І це каже моторист?
Хоут розсміявся, піднявши руки вгору. – Я ще стажер!
– Навіщо боятися? – вона кинула короткий погляд на нього. – Ми не в третьому тисячолітті, чи не так? Раніше боялися порожнечі. Адже вакуум не зовсім пустий, він заповнений матерією. Дифузна речовина, випромінювання, поля, силові вихори... Та скільки всього! І все це рухається, інтерферує. Ні, космос – не пустота, це суцільна математика. Тонка математика. Ні, не боюся. Стою ж поруч з вами, милуюся ним.
– Сказано, як справжнім професором!
– Хоут, наскільки глибоко ти… ви розумієте фізику того, що нас оточує?
– Ну... а... я знаю, що таке квантова піна, але уявити собі цього не можу.
Вона усміхнулася. Було видно, що зараз вона почне лекцію. – Я не прошу вас писати рівняння. Ну, це як би червоточина, пробій нашого простору чотири-, п’яти-, більш вимірним. Так от, на колопланківській довжині хвилі... ні, не так, – вона м’яко взяла його за лікоть. – Тобто простір він дискретний, і в кожній своїй одиниці представляє собою такий пробій, який замкнений сам на себе, тобто різні його кінці співпадають.