– Зовсім як люди, – Хіна похитала головою.
Хоут поглянув очима по застиглому за панорамним ілюмінатором різнокольоровому сяючому бісеру зірок. Здається, він спіймав настрій. Раптовий порив сміливості.
– Хіна, я, певно мушу вам… тобі… ні, Вам Дещо сказати… – Хоут приготувався…
Але сказати він не встиг. Залунав сигнал тривоги.
Було добре лежати і не рухатися. Сонце навіть крізь фільтри і закриті повіки пробивалося в очі, але Хоут до цього вже пристосувався. Розпечений пісок і метал немилосердно палили його. Хоут, напевно, вичавив з себе літр поту. Було душно, але Хоут дихав неглибоко і повільно. Було навіть в якійсь мірі приємно.
Курорт перед смертю?
Отож, але на курорт це було мало схоже. Дідько, для чого він тягне? Зніме зараз шолом, і повільно-повільно почне умирати. Рука його навіть потягнулася до герметизаторів на кільці коміра. Ні, для чого поспішати? Він помре у будь якому випадку. Краще випити цей келих до дна, повністю. Цілком. Рука затрималася над піском, а потім безвольно лягла. Він же помре. Треба вміти помирати. Треба вміти розслабитися.
Спробуй, розслабся, ага. Як же. Хоут застогнав. І навіщо, чорт забирай, він зупинився перед падінням? Врізався б у планету і все... Хоут спробував уявити це... і не зміг. Напевно... Які ж вибухи мали бути в цій метановій атмосфері, коли він горів і падав вниз! Він усередині нічого, звісно, не чув. Отож.
Знову привернуло до себе увагу тихе виття вітру. Майже шепіт. Пісок. Один пісок кругом... пісок.
Що далі? Будь у нього щось гостре, він із задоволенням перерізав би собі вени. І раптом почув, яке важке у нього дихання... І злякався.
Так. Він все одно помре. Тільки ось як краще, швидше чи повільніше? А якщо він не помре? А раптом...
Стоп, це вже істерика. Хоут, тримай себе в руках. Роби так, щоб Хіна могла пишатися тобою. А щоб не було істерик, треба встати та йти. Труднощі, вони завжди були. Він сильніший своїх труднощів. Сильніший... Ставай та йди.
Хіна!
Він встав і пішов.
– Чорт забирай, ні в кого ніякої версії, – капітан був розлючений. І на себе самого у тому числі. – Ну що! Думайте. Може, всього-на-всього, якесь замикання?
Рохт похитав головою. – Ви ж самі знаєте... Фізична проводимість відсутня як у явному, так і у індукованому вигляді. Імпеданс не пошкоджений. А проміні не здатні...
– Можливо кріовідсік?
– Ні, – другого штурмана підтримав Нерх, не відриваючись від терміналу. – Перекодування сталося не всіх систем пам’яті, а тільки деяких, і скоріше всього вона сталася не миттєво, а по ланцюжку.
– Які саме? – капітан склав руки на грудях.
– Ну ось, до речі. Процедури маневрів. Не стерті, а спотворені до невпізнання. А системи життєзабезпечення першого і другого модулів стерті повністю...
– Але безпосередньої небезпеки у нас зараз не має?
– Здається, ні. Але процедура енергопостачання змінена, частково, принаймні. Обслуговування терміналів, здається, залишилося.
– Здається?
– Саме так. «Здається» тому що я зараз не можу ні у чому бути впевненим. Поки не можу. Процедура роботоконтролю стерта начисто. До інших блоків пам’яті у мене поки що немає доступу, – обличчя Нерха було похмуре, але він жодної секунди не відривав бігаючих пальців від дифсенсора.
– А резервні копії?
– З резервними копіями те саме, і, крім того, без потрібної процедури до них не буде доступу.
– Отже, в сумі ми маємо… – невесело промовив Арро.
– Я б скоріше думав… Носії у нас, звісно, магнітні, якщо я не помиляюся… – почав Рохт, косо поглядаючи в бік оператора.
– Так, так… – капітан Пій відчував версію.
Нерх неохоче відірвався від самопідсвіченої призми, заповненої групами іскор. – Ну, звісно, оптомагнітні, найпрактичніші і найдешевші. Та у нас і не такий об’єм, щоб використовувати більш інформаційноємкі.
– Ну, я, звісно, не беруся відразу пояснювати механізм. Просто, як, скоріше, робочу версію. Уявімо, що стався якийсь магнітний «спалах», космічної природи. Корабель, звичайно, не екранований стовідсотково. Взагалі, якби амплітуда такого «спалаху» була достатньою, то цілком могло статися вплив на блоки постійної пам'яті.
– Цікаво, яким чином міг утворитися в просторі такий от "спалах"? – було видно, що Арро сумнівається в цій теорії. – Магнітні монополі? Ми ще студентами глузували такими речами.
– Ну, я не знаю, – Рохт знизав плечима, – я не спеціаліст з теорії поля. Може, шар якогось магнітного градієнта, який ми пролетіли на швидкості. Крім того, ми зараз на розгоні, і наш час відрізняється від часу спокою.