Зі мною сталося те саме, що відбувається з політичними засланцями і звільненими військовополоненими. Я пережив два режими харчування. До цього сніданку п'ятдесят три дні я харчувався ненормально. А потім просто недоїдав, харчувався недостатньо, бо риба мені остогидла. Зрозуміло, організм поволі звикає до меншої кількості їжі. Але тільки-но йому знову дають нормальне харчування, тільки-но шлунок згадує, що існує це ненормальне харчування, він ніби каже: «Я повернувся до нормальних умов і тепер можу трохи повередувати». Організм у цей час нагадує спортсмена, який зупинився на півдорозі і далі не може бігти. І ось тут шлунок впадає у відчай… За останні 12 днів плавання після зустрічі з «Аракакою» я схуд більше, ніж за попередні 53 дні.
Тепер у мене остаточно склалася думка про книжки для потерпілих, про ці поради з навігації і ознаки наближення землі — всілякі там тріски, метелики над хвилями, павутиння та птахи. Даруйте мені, автори згаданих довідників, але птах фрегат, який, може, й не ночує в морі, зустрічається за 1500 миль од берега. Так само у ваших книжках сказано, що фрегат не ловить рибу.
Але ж я на власні очі бачив, як він хапав у повітрі летючих риб, коли їх переслідували доради!
Чому я припустився такої помилки в своїх навігаційних обчисленнях? Вперше я визначив свої координати, від'їжджаючи од Канарських островів. Море було дуже неспокійне, і вершечок хвилі мені видався обрієм. І вже цілком випадково мені пощастило визначити широту точно, але я помилився в часі. Ось чому я думав, що о 12-й годині 15 хвилин перебуваю на 15° західної довготи, насправді ж я був там лише о 13-й годині.
Мені хотілося дістатися до французької території, тим більше, що на західному узбережжі французьких Антільських островів лежить єдиний захищений порт. Отже, я повинен держатися широти Мартінікі і тільки в крайньому разі, коли зніметься північний вітер, відхилитися до Барбадосу. Звичайно, тут був ризик, бо мене могло відігнати південніше від цього англійського острова, а це продовжило б мій шлях ще на 500 кілометрів, аж до континенту.
Через три дні після зустрічі з «Аракакою» встановилася якась дивна погода, найдивніша за всю мою подорож. Зранку знову був мертвий штиль, хоч кошлаті хмари проносилися майже над самісінькою моєю головою. Човен, зрозуміла річ, і з місця не зрушив. І так цілий день. Я мало не збожеволів від безсилої люті, дивлячись, як хмари швидко летять в напрямку землі.
На щастя, я був не самотній: у мене з'явився супутник, правда дещо неповороткий, але все ж супутник… Почалося все з того, що ліворуч від човна я раптом почув голосне сопіння. Дивлюсь і бачу: до мене пливе великий кит. Спочатку я боявся, що це миле створіння підпливе дуже близько до «Єретика» і з почуття дружби легенько торкне його хвостом, а це викликало б небезпечну аварію. Однак розумна тварина не підпливала ближче як на 3–4 метри, хоч і маневрувала навколо мене цілий день. Увечері кит велично віддалився, і більше я його не бачив.
Тим часом насувався шторм. О першій годині ночі здійнялися великі хвилі і почали гратися човном, наче шкаралупкою. Протягом останніх днів подорожі мені здорово перепало. Досі я пережив 20 штормових днів, але за цей час вода лише двічі заливала човен. За останні ж 12 днів плавання довелося скупатися 4 рази. Добре, що я хоч поліпшив техніку осушувальних робіт: як тільки човен наповнювався, я починав вичерпувати воду капелюхом, який вміщав 2–3 літри води, а потім завершав роботу черевиком. Саме такі найпростіші речі часто бувають найдійовішими в боротьбі із стихіями.
Бачили б ви, з якою радістю я дивився на своє вітрило, коли воно нарешті залопотіло і наповнилося вітром! Приємно було чути плескіт і шипіння хвиль за кормою «Єретика», що свідчили про максимальну швидкість. Човен плив із швидкістю близько трьох вузлів за годину. Швидкість я визначав по шуму хвиль за кормою, бо лота, звичайно, не мав.
Чим ближче я підпливав до землі, тим більше боявся, що в останню хвилину біля самого берега може статися якесь безглузде нещастя. Адже доля моя залежала тільки від однієї хвилі. Це жахливо! Чого тоді варті всі минулі перемоги над стихіями та небезпеками? На морі ніколи не можна бути спокійним! І незважаючи на це, з моїх грудей вирвався крик радості, коли вітер засвистів у щоглі і вдарив у вітрило.
Вночі я спав щасливим сном, коли раптом прокинувся од відчуття, ніби навколо діється щось незвичайне. Схоплююсь і бачу, як за кормою «Єретика» мерехтять фосфоруючі сліди величезної риби. Хто це — риба-меч чи акула? Не знаю. Невідома істота поводиться дивно: вона раз у раз кидається на мене й пропливає під самісіньким човном, торкаючись спиною дна. Отака моторошна гра тривала шість годин. У відчаї я вже був збирався атакувати непроханого гостя, коли він зник так само несподівано, як і з'явився.