— Докторе Бомбар, можете звіритись на мене.
З кожним днем він подобався мені більше й більше, і я щиро радів такій «знахідці». Правда, ми поки що були на суші. Мимохіть я питав себе: «А що буде, коли нас почне мучити голод? Чи не накинемось ми один на одного? Хемсбергена я знаю добре, а от Пальмер?..»
Саме з цих міркувань, замість того щоб одразу вийти в океан з Танжера чи Касабланки, ми вирішили зробити перше випробування в Середземному морі. Це море, схоже на озеро, мало стати місцем випробування спорядження й людей. Чим суворіше зустріне воно нас, тим більше користі принесе. Так ми дізнаємось, що нас чекає попереду, і будемо готові сміливо виступити проти Атлантичного океану.
Я згадав свої старі проекти і замовив конструкторові нашого «Хіч-Хайкера» зробити такий самий човен, тільки значно більший. Але переговори затягнулися.
Звідусіль я одержував листи з більш-менш серйозними пропозиціями супроводжувати мене в подорожі. Що ж до журналістів, то вони просто набридли мені.
Серед листів, які надходили до мене, траплялися чудові, але були й дуже дивного змісту. Один молодик, наприклад, пропонував узяти його в експедицію виключно з гастрономічних міркувань: в разі невдачі він заздалегідь дозволяв себе з'їсти. Інший повідомляв, що вже тричі намагався покінчити життя самогубством, і просив узяти його в подорож, переконаний, що я винайшов найкращий спосіб вирушити на той світ.
У четвер, 15 травня, мені подзвонив Жан Люк де-Карбуччіа, який згодом став моїм вірним другом. Він погодився видати мою майбутню книгу й запропонував підписати договір, який покривав усі витрати на експедицію і дозволяв моїй дружині спокійно чекати мого повернення.
17 травня я приїхав у Париж і після рішучої розмови з конструктором одержав човна, якому судилося стати «Єретиком». В Монако я повернувся як переможець, привізши з собою і трансатлантичний човен.
Тепер ми могли вирушити в океан. Відплиття призначили на 24 травня. Конструктор, аеронавт Дебрутель, востаннє перевірив у порту Монако нашого надувного човна. Цей човен-пліт був завдовжки 4 метри 65 сантиметрів і завширшки 1 метр 90 сантиметрів. Човен відповідав усім вимогам нашої експедиції. Це була надута гумова ковбаса, що формою нагадувала подовжену кінську підкову, кінці якої з'єднувала дерев'яна дошка. Завдяки цій кормі наші рибальські жилки та шнури не могли перетерти гуму й призвести до фатальної аварії. На дні човна був покладений тонкий дерев'яний настил.
Наше судно не мало жодної металевої деталі. Кожен борт являв собою чотири камери з водонепроникними перегородками; в ці камери можна було накачувати й спускати повітря незалежно одна від одної. Згодом, під час плавання, ми переконалися, що така будова човна дуже вдала.
Дно човна практично було плоским. Посередині йшла, наче хребет, станова планка, ділячи човен на дві частини і утворюючи щось схоже на кіль, який збільшував стійкість судна на морі і разом з тим не чинив зайвого опору хвилям. Коли дув вітер, човен рухався за допомогою прямокутного вітрила площею три квадратних метри. На жаль, вітрило це напиналося на щоглі, прилаштованій майже на носі човна, і це заважало рухатись проти вітру. Та все ж судно могло трохи маневрувати, маючи два допоміжних стерна, припасованих до бортів.
Лишалося тільки одержати дозвіл на плавання. Дехто, мабуть, думає, що це звичайна собі формальність. Насправді, все було не так просто, як здавалося на перший погляд, і мушу визнати, іноді я просто побоювався, що експедиція не відбудеться. Ще одна перешкода: в останню хвилину я довідуюся, що Ван Хемсберген не може пливти зі мною. Що ж, доведеться вирушити вдвох з Джеком Пальмером.
За кілька днів до відплиття я з подивом дізнався, що суд департаменту Нор заочно наклав на мене штраф у дві тисячі франків за порушення правил навігації у відкритому морі. Не гаючи часу, я сів у поїзд і поїхав опротестувати це рішення й виправдати себе.
Друга дія «Комічної інтермедії» відбулася в урочистій обстановці кримінального суду. Мене звинувачують у тому, що я без дозволу використав для плавання у відкритому морі судно, яке тут називають «човном для прогулянки».