Але вона не мала ані дозвілля, ані справжнього інтересу; їй треба було зосередити всю свою енергію на тому, щоб принести радість Ральфу Гарту і щоб навчитися управляти фазендами.
Рядки зі щоденника Марії, написані відразу після того, як вона відклала занудну книжку:
Я зустріла чоловіка й закохалася в нього. Я дозволила собі закохатися з однієї дуже простої причини: я ні на що не сподіваюся. Знаю, що через три місяці я вже буду далеко, він стане спогадом, але я неспроможна далі жити без кохання; я вже підійшла до своєї межі.
Я пишу ці рядки для Ральфа Гарта — так його звати. Я не знаю, чи він повернеться до кабаре, в якому я працюю, але вперше у своєму житті не надаю цьому анінайменшої ваги. Мені досить його кохати, бути з ним у моїх думках і забарвити це прегарне місто його кроками, його словами, його ніжністю. Коли я покину цю країну, вона матиме обличчя, ім'я, спогад про розпалений у каміні вогонь. Усе мною тут пережите, всі ті труднощі, які мені довелося долати, — ніщо поряд із цим спогадом.
Мені хотілося б зробити для нього те, що він зробив для мене. Я багато думала й відкрила, що зовсім не випадково зайшла до тієї кав'ярні; найважливіші зустрічі готуються душами ще до того, як тіла побачать одне одного.
Як правило, такі зустрічі відбуваються, коли ми доходимо до межі, коли в нас виникає необхідність померти й емоційно відродитися. Ці зустрічі нас чекають — але ми здебільшого уникаємо їх Проте, коли нас опановує розпач, коли нам уже немає чого втрачати або, навпаки, життя приносить нам багато радості, тоді невідоме проявляє себе, й наш світ змінює напрямок свого руху.
Усі ми вміємо кохати, бо народжуємося вже з цим даром. Деякі люди практикують це почуття цілком добре, але більшості доводиться навчатися спочатку, пригадувати, як треба кохати, й усі — без винятку — мають потребу згоріти на вогні своїх колишніх емоцій, воскресити деякі радощі та болі, пошуки та повернення втраченого, перш ніж їм щастить знайти провідну ниточку, що тягнеться за кожною новою зустріччю; атож, існує така ниточка.
І тоді тіла навчаються розмовляти мовою душі, це називається сексом, і це якраз те, що я можу дати чоловікові, який повернув мені душу, хоча він абсолютно не усвідомлює своєї важливості в моєму житті. Він у мене цього просив, і він це матиме; я хочу, щоб він був дуже щасливий.
Життя іноді буває дуже скупим: минають дні, тижні, місяці, а людина не відчуває нічого нового. Та коли раптом відчиняються двері — а таким був випадок Марії з Ральфом Гартом, — у відкритий простір шугає справжня лавина. У цю хвилину ти не маєш нічого, а в наступну маєш більше, аніж можеш прийняти.
Через дві години по тому, як Марія записала останні рядки до свого щоденника, вона прийшла на роботу. Мілан, хазяїн закладу, відразу підійшов до неї.
— Отже, ти була з тим художником.
Мабуть, у цьому закладі його знали — вона це зрозуміла) коли побачила, як Ральф заплатив за трьох клієнтів, заплатив точну суму, не спитавши про ціну. Марія лише мовчки кивнула головою, намагаючись створити навколо цього певну таємничість, чому Мілан не надав анінайменшої ваги, бо знав життя набагато краще, аніж вона.
— Мабуть, ти вже готова зробити наступний крок. Є один винятковий клієнт, який давно про тебе запитує. Я сказав йому, що тобі бракує досвіду, й він повірив мені; але, мабуть, пора спробувати.
Винятковий клієнт?
— А до чого тут, власне, художник?
— Він теж клієнт винятковий.
Виходить, усе те, що вона робила в Ральфа Гарта, було вже проекспериментовано й зроблено іншою з її колежанок. Вона закусила губу й не сказала нічого — відтоді минув лише тиждень, і вона не могла забути те, що тоді написала.
— Я повинна буду робити те саме, що робила з ним?