Покараю! Винятковий клієнт! За одну мить вона зрозуміла все, дістала з сумочки тисячу франків і поклала гроші на письмовий столик.
— Я знаю, чого ви хочете, — сказала вона, дивлячись у саму глибінь цих холодних синіх очей. — Але в мене зараз не той настрій.
Її компаньйон, здавалося, повернувся до нормального стану й побачив, що вона каже правду.
— Візьміть своє вино, — сказав він. — Я ні до чого не збираюся вас силувати. Можете побути тут трохи ще або піти зараз, якщо бажаєте.
Ці слова повернули їй спокій.
— Я маю роботу. Маю хазяїна, який опікується мною й довіряє мені. Будь ласка, не кажіть йому нічого.
Марія промовила ці слова, не намагаючись пробудити жаль до себе, без благання в голосі, — просто такою була реальність її життя.
Теренс теж набув свого колишнього вигляду — не лагідний і не суворий, просто чоловік, який, на відміну від її інших клієнтів, справляв враження людини, яка знає, чого вона хоче. Здавалося, він щойно вийшов із трансу, з театральної п’єси, яка ще й не почалася.
Чи варто було піти зараз, так і не довідавшись, що ж це воно таке — «винятковий клієнт»?
— А чого ви, власне, хотіли, в точному розумінні?
— Ви ж знаєте. Болю. Страждання. І багато втіхи.
«Біль і страждання не можуть принести багато втіхи», — подумала Марія. Хоча розпачливо намагалася повірити в те, що можуть, і в такий спосіб перетворити на позитивний досвід більшість невдач і розчарувань, яких вона зазнала у своєму житті.
Він узяв її за руку й підвів до вікна: з протилежного боку озера вони могли бачити одну з веж собору — Марія пригадала, що проходила там, коли вони з Ральфом Гартом прогулювалися по Дорозі на Сантьяго.
— Бачите цю річку, це озеро, ці будинки, цю церкву? П’ятсот років тому все тут було майже таким самим. Мені відомо, що місто тоді було зовсім безлюдне; невідома хвороба поширилася по всій Європі, і ніхто не знав, від чого помирає стільки людей. Люди назвали ту хворобу чорною пошестю, карою, яку Бог наслав на світ за людські гріхи. Тоді група осіб вирішили принести себе в жертву заради людства. Вони запропонували Богові те, чого найдужче боялися: фізичний біль. Удень і вночі ходили вони по цих мостах, по цих вулицях, шмагаючи своє тіло батогами або реміняччям. Вони страждали в ім’я Бога й прославляли Бога за свій біль. Через якийсь час вони відкрили, що почувають себе щасливішими, коли це роблять, аніж тоді, коли випікають хліб, обробляють землю, годують худобу. Біль був для них уже не стражданням, а насолодою, яку вони переживали, знаючи, що цим спокутують гріхи людські. Біль перетворився на радість, на відчуття життя, на втіху.
Його очі знову набули того холодного блиску, який вона бачила кілька хвилин тому. Він підняв гроші, які вона залишила на письмовому столику, взяв звідти півтораста франків і поклав їй у сумочку.
— Не турбуйтеся щодо свого хазяїна. Ось вам його комісійні, й обіцяю, що нічого йому не скажу. Тепер ви можете йти.
Вона схопила всі гроші.
— Ні!
Вино, араб у ресторані, жінка з сумною усмішкою, думка, що вона ніколи не повернеться в це кляте місце, страх перед коханням, що прийшло до неї в образі чоловіка, листи матері, в яких вона розповідала про красиве життя, де на неї чекало безліч нагод, хлопчик, який попросив у неї олівця в її дитинстві, боротьба із самою собою, цікавість, гроші, пошуки своїх власних меж, шанси та нагоди, які вона втратила, — усе це спричинилося до того, що тут була вже інша Марія: вона вже не пропонувала подарунки, а приносила себе в жертву.
— Мій страх минув. Починаймо. Якщо буде треба, покарайте мене за непослух. Я брехала, зраджувала, я принесла велику прикрість тому, хто мене захищав і любив.
Вона увійшла в гру й казала саме те, що слід було казати.
— Стань навколішки! — звелів Теренс тихим і грізним голосом.
Марія підкорилася. З нею ніхто ніколи так не обходився, і вона не знала, поводиться правильно чи неправильно, проте хотіла піти далі вперед, вона заслуговує на те, щоб її покарали за все, що вона робила протягом усього свого життя. Вона входила у свою роль, у свою нову роль жінки, якої вона абсолютно не знала.
— Ти будеш покарана. Покарана за те, що з тебе нема ніякої користі, за те, що не знаєш правил, нічого не знаєш ані про секс, ані про життя, ані про кохання.
Говорячи, Теренс перетворювався на двох різних чоловіків. На того, який спокійно пояснював правила гри, й того, який примушував її відчути себе найжалюгіднішою істотою у світі.
— Ви знаєте, навіщо я це роблю? Бо немає більшої втіхи, як утаємничити когось у невідомий світ. Забрати невинність не в тіла, а в душі, ви мене розумієте?