Рядки зі щоденника Марії, написані в ту ніч, коли вона вперше зустрілася з Теренсом:
Він цитував Сада, про якого я ніколи не чула жодного слова, окрім традиційних балачок про садизм: «Ми пізнаємо себе лише тоді, коли доходимо до власної межі» — з цим можна й погодитися. Але можна й не погодитися, бо не так уже й важливо знати все, що стосується лише нас; людину створено не тільки для того, щоб вона прагнула до всеохопного знання, а й для того, щоб орати землю, чекати дощу, сіяти пшеницю, збирати врожай, випікати хліб.
У мені дві жінки: одна прагне пережити всю ту радість, усю ту пристрасть, усі ті пригоди, які нам може подарувати життя. А друга хоче бути рабинею рутини, повсякденного і звичного життя, речей, які можна запланувати й здійснити. Я господиня дому і разом з тим повія, обидві живуть у одному тілі й борються між собою.
Зустріч жінки із самою собою — це розвага, пов'язана з неабияким ризиком. Божественний танець. Коли ми зустрічаємося, ми е двома божественними енергіями, двома всесвітами, що зіштовхуються між собою. Якщо до такої зустрічі поставитися без належної шанобливості, один усесвіт зруйнує другий.
Вона знову була в залі будинку Ральфа Гарта, знову вогонь у каміні, вино, двоє сидять на підлозі, й усе, що вона пережила напередодні з отим англійцем, здавалося лише сном або жахіттям — залежно від того, в якому настрої вона була. Тепер вона знову намагалася знайти свій резон життя — а висловлюючись точніше, найбожевільніший спосіб віддатися, такий, коли людина пропонує своє серце й нічого не просить натомість.
Вона стала набагато мудрішою, поки чекала цієї хвилини. Нарешті вона відкрила, що реальне кохання не має нічого спільного з тим, яким вона собі його уявляла, що воно не є ланцюгом подій, спричинених енергією кохання — закоханістю, компромісом, одруженням, дітьми, чеканням, кухнею, парком розваг по неділях, знову чеканням, спільною старістю, чекання закінчується й на його місце приходить вихід чоловіка на пенсію, хвороби, відчуття того, що вже пізно, аби вони могли пережити разом те, про що колись мріяли.
Вона дивилася на чоловіка, якому вирішила віддатися і якому вона ніколи не розкаже про те, що вона почуває, бо те, що вона почувала тепер, висловити було просто неможливо. Він, здавалося, почувався невимушеніше, так ніби починав цікавий період свого існування. Усміхався, розповідав усілякі історії про свою недавню поїздку до Мюнхена, де він бачився з директором одного музею, зустріч з яким була для нього дуже важливою.
— Він запитав, чи картина «Обличчя Женеви» вже готова. Я йому сказав, що мені зустрівся один із найважливіших персонажів, яких би я хотів намалювати. Жінка, з якої промениться світло. Але я не хочу говорити про себе, хочу обняти тебе. Я тебе жадаю.
Жадання. Жадання? Жадання! Ага, ось де відправна точка для цієї ночі, бо це щось таке, що вона надто добре знає!
Наприклад: розбудити в собі жадання, але не відразу віддатися його об’єкту.
— Отже, ти жадаєш мене. Що ж ми робимо, в цю хвилину? Ти перебуваєш на відстані менш як метр від мене, ти ходив у кабаре, оплатив там мої послуги й знаєш, що маєш право доторкатися до мене. Але не смій цього робити. Подивися на мене. Подивися на мене й подумай, що, можливо, мені не до вподоби, що ти на мене дивишся. Уяви собі, що сховано під моїм одягом.
Вона завжди користувалася одягом, зручним для роботи, й не розуміла, чому інші дівчата з «Копакабани» намагалися носити провокативні декольте та агресивні кольори. Вона вважала, що найбільші шанси розбудити хіть чоловіка має жінка, вдягнена як та, котру б він міг зустріти, скажімо, десь у конторі, поїзді або в домі подруги своєї дружини.
Ральф подивився на неї. Марія відчула, що він її роздягає, і їй стало приємно, що її жадають у такий спосіб — без контакту, як у ресторані або в кіно.
— Ми з тобою на станції, — сказала Марія. — Я чекаю поїзда разом із тобою, ми незнайомі. Але мій погляд випадково зустрічається з твоїм і не відхиляється вбік. Ти не знаєш, що я хочу сказати, бо, хоча ти й чоловік розумний, спроможний бачити «світло», яке промениться з людей, ти не досить чутливий, щоб побачити, що саме це світло освітлює.
Вона затямила собі, як треба грати в «театрі». Хотіла швидко забути обличчя англійського службовця, але він був тут, керуючи її уявою.
— Мої очі дивляться в твої очі, й, можливо, я запитую сама себе: «Здається, я вже десь його бачила?» Або, може, я дивлюся неуважно. Або, може, мене змагає страх здатися антипатичною, можливо, ти мене знаєш, я даю тобі нагоду засумніватися на кілька секунд, перш ніж дійти висновку, що ти не помилився або помилився.