— Ця історія правдива?
— Так вважає Платон, давньогрецький філософ.
Марія дивилася на нього зачарованим поглядом, і спогади про минулу ніч розвіялись остаточно. Вона бачила перед собою чоловіка, з якого променилося те саме «світло», що його він побачив у ній, і який розповідав цю незвичайну історію з великим ентузіазмом, причому його очі світилися тепер не жаданням, а веселістю.
— Можна попросити тебе про одну річ?
Ральф відповів, що вона може просити все що завгодно.
— Можна пояснити, чому, після того як боги розділили на дві істоти створіння з чотирма ногами, деякі з цих істот вирішили, що обійми можна сприймати як звичайнісіньку річ, як таку собі діяльність, нічим не відмінну від інших, що не побільшує, а навпаки, поменшує енергію осіб?
— Ти говориш про проституцію?
— Атож. Можна з’ясувати, коли секс перестав бути священним?
— Я це зроблю, якщо хочеш, — відповів Ральф. — Але я ніколи про це не думав, і, мабуть, ніхто не думав. Тож, навряд чи є якийсь матеріал на цю тему.
Але Марія правила своєї:
— А тобі спадало на думку, що жінки, навіть якщо вони повії, здатні кохати?
— Атож, мені це спадало на думку. Мені спало це на думку в той перший день, коли ми сиділи за столиком у кав’ярні і я побачив світло, яке променилося з тебе. Потім, коли я подумав про те, щоб запросити тебе на філіжанку кави, я готовий був у все повірити, навіть у можливість того, що ти зможеш повернути мене у світ, який я давно покинув.
Тепер повернення назад не було. Марія-вчителька мусила негайно прийти їй на допомогу, бо інакше вона зараз підійде до нього, поцілує його, обійме, попросить ніколи її не кидати.
— Повернімося на залізничну станцію, — сказала вона. — Хоча, якщо висловитися точніше, ми повернемося до цієї зали, до того дня, коли ми прийшли сюди вперше й ти визнав, що я існую, і дав мені подарунка. То була перша спроба увійти в мою душу, і ти не знав, що моя душа тебе з радістю чекає. Але, як ти сказав, розповідаючи свою історію, людські створіння були розділені й тепер шукають тих обіймів, що поєднають їх знову. Таким є наш інстинкт. Але до цього підключається й наш розум, допомагаючи нам долати труднощі, які чатують на нас під час цього пошуку. Я хочу, щоб ти на мене дивився, й водночас хочу, щоб ти робив це так, аби я нічого не помітила. Перше бажання є важливим, бо воно є прихованим, забороненим, недозволеним. Ти не знаєш, чи перед тобою твоя втрачена половина, не знає цього й вона, але щось їх притягує — і їм треба повірити, що це так. Звідки я все це взяла? Я взяла все це з глибини свого серця, бо мені хочеться, щоб завжди було так. Я добула ці мрії з моєї власної жіночої мрії.
Вона трохи опустила бретельку своєї сукні, так, щоб лише крихітна частина її соска відкрилася.
— Жадання — це не те, що ти бачиш, а те, що ти собі уявляєш.
Ральф Гарт дивився на жінку з чорним волоссям, у сукні кольору її волосся, що сиділа на підлозі його вітальні, сповнена абсурдних бажань, як, наприклад, розпалити посеред літа вогонь у каміні. Проте йому хотілося уявити собі, що ховається під цією сукнею, він міг бачити округлість її персів, знав, що ліфчик, який вона одягла, був непотрібний, хоча, можливо, такою була вимога її професії. Її перса були не великими й не маленькими, вони були юними. Її погляд не виказував нічого — що вона тут робила? Навіщо він підтримує цей зв’язок, небезпечний, абсурдний, якщо без проблем може знайти собі нормальну жінку? Він багатий, молодий, знаменитий, гарний із себе. Він палко любить свою роботу, він кохав жінок, із якими брав шлюб і які його теж кохали. І нарешті, він був особою, яка за всіма своїми стандартами повинна була б голосно кричати: «Я щасливий!»
Але щасливим він не був. Тоді як більшість людських створінь надривалися за шматок хліба, за дах над головою, за роботу, яка дозволила б їм жити з гідністю, Ральф Гарт усе це мав, унаслідок чого почував себе ще нещаснішим. Якби підбити останній підсумок його життя, то, можливо, там знайшлося б два-три дні, коли він прокинувся вранці, подивився на сонце — або на дощ, — і почув себе веселим, тому що настав ранок, лише веселим, нічого не бажаючи, нічого не плануючи, нічого не просячи натомість. За винятком цих кількох днів, решта його існування була змарнована у мріях, розчаруваннях та реалізаціях, у бажанні стрибнути вище себе самого, вибратися за власні межі; він точно не знав, до чого саме він поривався, проте не випадало сумніватися, що він прожив своє життя, постійно намагаючись щось довести.