— Тими самими словами? — перепитав Блад. — Он як! Не винний. — І, звертаючись до суду, вів далі: — Якщо ваша ласка, то я не вчинив абсолютно нічого, що могло б підтвердити хоч слово із цього обвинувального акту. Я завинив лише в тому, що мені бракувало терпіння за час мого двомісячного перебування в смердючій в’язниці, де моє здоров’я і навіть життя наражалися на страшну небезпеку...
Розпалившись, Блад міг би ще багато чого додати, але цієї миті верховний суддя перебив його лагідним, навіть жалібним голосом:
— Послухайте, Бладе, ми повинні дотримуватися звичайних, загальновизнаних судових норм, і я мушу перервати вас. Ви, мабуть, не обізнані з судовою процедурою?
— Не тільки не обізнаний, але навіть до цього часу був щасливий у своєму незнанні. Я б із радістю відмовся від такої обізнаності.
Квола посмішка на мить промайнула на сумному обличчі судді.
— Вірю вам. Вас уважно вислухають, коли ви виступатимете на свій захист. Але говорити будь-що зараз і недоречно, і незаконно.
Підбадьорений очевидним співчуттям і увагою судді, Блад відповів, як того вимагали від нього, що він згоден постати перед судом Бога і країни. Після цього клерк, помолившись, щоб Бог допоміг ухвалити справедливий вирок, викликав Ендрю Бейнса, наказав йому підвести руку й відповісти на обвинувачення.
Від Бейнса, який не визнав себе винним, клерк перейшов до Пітта. Той сміливо визнав свою провину. Головний суддя заворушився.
— Ну, це вже краще, — сказав він, і його чотири «червоні» брати кивнули. — Якби всі були такими впертими, як двоє його товаришів-повстанців, то ми ніколи не завершили б своєї справи.
Після такого лиховісного зауваження, висловленого холодним, байдужим голосом, від якого здригнулися всі присутні, підвівся Полліксфен. Багатослівно виклавши суть злочину, скоєного всіма трьома підсудними, він докладніше зупинився на обвинуваченні Пітера Блада, справу якого розглядали першою.
Єдиним свідком з королівської сторони був капітан Гобарт. Він жваво змалював обстановку, в якій знайшов і арештував трьох підсудних разом із лордом Ґілдоєм. Згідно з наказом полковника, він одразу повісив би Пітта, але від цього його утримала брехня підсудного Блада, ніби Пітт — пер і особа, яка заслуговує на увагу.
Коли капітан виклав свої свідчення, лорд Джефрейс подивився на Пітера Блада.
— Чи є в підсудного Блада запитання до свідка?
— Ні, сер. Він правильно розповів, як усе було.
— Я радий, що ви визнали все без жодного зволікання, звичайного для людей вашого сорту. І скажу вам щиро, що викрути тут вам не допомогли б. Бо, зрештою, ми завжди доб’ємося правди. Будьте певні.
Бейнс і Пітт також визнали правдивість свідчень капітана, після чого верховний суддя зітхнув із полегшенням:
— Коли це так, то, заради Бога, не будемо зволікати. Попереду ще багато справ. — Тепер у його голосі від лагідності не залишилося й сліду. Губи скривилися в презирливу посмішку. Тон став різким і грубим. — Я вважаю, пане Полліксфен, що оскільки факт підлої зради цих трьох негідників доведений і навіть визнаний ними, то нам більше нема про що говорити.
Але тут пролунав рішучий і навіть якийсь глузливий голос Пітера Блада:
— З дозволу вашої високості, сер, ще треба говорити й говорити.
Вражений такою зухвалістю, Джефрейс здивовано глянув на підсудного, і поступово вираз подиву на його лиці змінився виразом тупого гніву. На яскраво-червоних губах судді з’явилася неприємна злісна посмішка, що враз спотворила все обличчя.
— Що... що, негіднику? Ти хочеш, щоб ми марнували час на вислуховування твоїх нікому не потрібних словесних викрутасів?
— Я хотів би, щоб ви і пани присяжні засідателі дозволили мені виступити на свій захист. Ви обіцяли вислухати мене, ваша честь.
— Ну що ж, тебе вислухають, негіднику. Вислухають...
Голос судді скреготнув, як терпуг. Йому стало важко говорити, і на якусь мить його скорчило. Тендітною мертвотно-блідою рукою, на якій блакитними лініями позначалися вени, він дістав хусточку та приклав її до губів, а потім до лоба. Дивлячись на суддю очима спеціаліста, Пітер Блад зрозумів, що того зараз корчить приступ руйнівної хвороби.
— Вас вислухають, — вів далі суддя. — Але який може бути захист після зізнання?
— Розсудіть самі, ваша честь.
— Власне, для цього я тут і сиджу.
— І ви також розсудіть, панове, — Блад перевів погляд із судді на присяжних. Вони нерішуче засовалися під сміливим поглядом його блакитних очей. Напередодні суду лорд Джефрейс звернувся до них із такою промовою, яка вибила з них рештки мужності. Навіть якби вони самі були в’язнями, обвинувачуваними в зраді, то й тоді він не міг би поводитися з ними крутіше.
Пітер Блад сміливо виступив, тримаючись прямо і впевнено. Він щойно поголився, і його парик, хоч і без завивки, був охайно зачесаний.
— Капітан Гобарт справді знайшов мене в садибі Оґлторп у понеділок вранці після Седжмурської битви, — почав Блад. — Але він не сказав, що я там робив.
Тут суддя перервав його знову:
— Ну а що ж ти міг робити в товаристві бунтівників, двоє з яких — лорд Ґілдой і Пітт — уже визнали свою провину?
— Саме це я прошу дозволити мені розповісти вам.
— Будь ласка, розкажи, але, заради Бога, якнайкоротше, бо коли б мені довелося вислухувати всіх собак-зрадників, то я просидів би тут до весни.
— Я був там, ваша честь, як лікар, щоб допомогти пораненому лордові Ґілдою.
— Що таке? Ти хочеш сказати нам, що ти лікар?
— Я закінчив Трініті-коледж у Дубліні.
— Боже праведний! — вигукнув лорд Джефрейс різким голосом, звертаючись до присяжних. — Який мерзотник! Ви ж чули, як свідок сказав, що кілька років тому він зустрічав його в Танжері як офіцера французької армії. Ви чули також, як підсудний визнав, що свідок говорив правду.
— Я й зараз не заперечую, що він говорив правду. Але правда й те, що я скажу вам. Кілька років я був солдатом, але ще до цього я був лікарем, і від січня цього року знову став ним, влаштувавшись на життя у Бріджвотері; це може підтвердити сотня свідків.
— Немає ніякої потреби гаяти на це час! Я винесу вирок на підставі твоїх власних слів, мерзотнику. Я ще раз запитую тебе: як сталося, що той, хто видає себе за лікаря, який мирно займається практикою в Бріджвотері, опинився в армії Монмута?
— Я ніколи не був у тій армії. Жоден свідок не говорив такого і, насмілюсь заявити, не скаже. Мене ніколи не цікавило те повстання, і я вважаю цю авантюру цілковитим безглуздям. Насмілюсь запитати вашу честь, — тут ірландський акцент Блада помітно посилився, — що міг робити я, католик, в армії протестантів?
— Католик? — Суддя якусь мить похмуро розглядав Пітера Блада. — Ти скоріше лицемірний ханжа-протестант. Скажу тобі, чоловіче, що я відчуваю пресвітеріанський запах за сорок миль.
— Тоді наважусь поцікавитись, чому ж ви, ваша честь, своїм надзвичайним нюхом не чуєте католика за чотири кроки?
По галереях легкою хвилею прокотився сміх, але лютого погляду судді й окрику судового пристава було досить, щоб він негайно урвався.
Трохи нахилившись уперед, лорд Джефрейс підніс тендітну білу руку, пальці якої все ще стискали носову хусточку, і погрозливо мовив, постукуючи пальцем по столі в такт словам:
— Не час тепер розглядати твою релігійну приналежність, чоловіче. Але закарбуй собі на носі те, що я зараз тобі скажу: немає такої релігії, яка б дозволяла брехати, прикриваючись нею. У тебе, як і в кожного, є безсмертна душа, і ніщо у світі з нею не зрівняється. Не забувай, що всесильний Господь Бог, перед чиїм судом і ти, і всі ми станемо в нашу останню годину, покарає тебе за найменшу брехню і кине у вічний вогонь, у безодню, де палає сірка, якщо ти хоч трохи ухилишся від правди. Бога не обдуриш! Тому я закликаю тебе говорити правду: як сталося, що тебе схопили разом із бунтівниками?
Якусь мить Пітер Блад дивився на суддю здивовано й збентежено. Яка неймовірно жахлива людина цей суддя! Нарешті він опанував себе і відповів:
— Того ранку мене покликали до пораненого лорда Ґілдоя, і я вважав, що за обов’язком, накладеним на мене професією, я мушу надати йому допомогу.