Одіссея

ПІСНЯ ДВАДЦЯТА

ЗМІСТ ДВАДЦЯТОЇ ПІСНІ

НІЧ З ТРИДЦЯТЬ ВОСЬМОГО НА ТРИДЦЯТЬ ДЕВ'ЯТИЙ ДЕНЬ. ВРАНЦІ І ОПІВДНІ ТРИДЦЯТЬ ДЕВ'ЯТОГО ДНЯ

Одіссей лягає спати в сінях; прокидається від ридань Пенелопи. Добрі прикмети, їдальню готують до учти. З'являється спочатку Евмей, потім Мелантій, який знову ображає Одіссея, і, нарешті, Філотій, що наглядає череди корів. Змагання стримує женихів, які мали намір умертвити Телемаха. За столом Ктесіпп ображає Одіссея. Серед женихів замішання: Теоклімен провіщає їм близьку загибель.

ПЕРЕД УБИВСТВОМ ЖЕНИХІВ
В передпокої стеливсь на спочин Одіссей богосвітлий.
Шкуру волову під низ постелив сиром'ятну, а зверху
Руна поклав від овець, що їх повбивали ахеї,
А коли ліг він, плащем окрила його Еврінома.
5] Там і лежав Одіссей, женихам намишляючи згубу,
В тиші безсонній. Тим часом служебні жінки, що й раніше
Любосні мали зв'язки з женихами, з кімнат вибігали,
Перекидаючись сміхом і жартами поміж собою.
А Одіссеєві в грудях з обурення серце кипіло.
10] Довго в думках міркував він і духом своїм ще вагався –
Кинутись зразу на них і до одної всіх повбивати
Чи допустити, щоб ніч провели вони цю з женихами
Зарозумілими, тільки ж востаннє. А серце гарчало
В грудях, немов над сліпими щенятами кволими сука
15] Грізно гарчить, на прохожих готова накинутись люто, –
Так же гарчало в нім серце, обурене цим непотребством.
В груди б'ючи себе, серцю він мовив своєму з докором:
«Серце, терпи! І мерзеннішу ти перетерпіло днину
В час той, коли пожирав кіклоп нездоланний могутніх
20] Товаришів моїх. Стерпіло ти, поки вивів з печери
Розум мене, хоч здавалось, немає вже нам порятунку».
Так говорив він, у грудях стривожене лаючи серце.
І у слухняній покорі воно терпеливо надалі
Зносило все. А сам так крутився із боку він на бік,
25] Як над великим вогнем наповнений жиром і кров'ю
Шлунок тримає людина й весь час його з боку та на бік
Перевертає старанно, щоб швидше увесь він усмаживсь,
Так з боку на бік крутивсь Одіссей, добираючи в мислях,
Як йому на багатьох женихів безсоромних самому
30] Руки накласти. До нього наблизилась в час той Афіна.
З неба зійшовши і постать звичайної жінки прибравши,
Стала йому в головах і так говорила до нього:
«Чом це ти досі не спиш, найнещасніший поміж мужами?
Ось-бо оселя твоя, і дружина твоя в цій оселі,
35] Ось і твій син, що кожен з нас мати такого хотів би».
Відповідаючи, мовив тоді Одіссей велемудрий:
«Все це, богине, ти правду мені цілковиту сказала.
Лиш одного у своїх не здолаю добрати я мислях –
Як мені на багатьох женихів безсоромних самому
40] Руки накласти. Адже тут усі вони вкупі щоденно.
Є й важливіші думки, над якими в душі я міркую:
Навіть коли їх уб'ю, з допомогою Зевса й твоєю,
Наслідків як я уникну? Над цим ось подумай-но справді».
В відповідь мовить йому ясноока богиня Афіна:
45] «Ну і чудний же ти! Інший повірив би й гіршому другу,
Смертній людині, що всіх міркувань отих зовсім не знає.
Я ж є богиня, яка стереже тебе скрізь безустанно
В кожній пригоді. Та все розкажу тобі щиро й одверто.
Хай би підступно навкруг півсотнею засідок смертні
50] Нас облягли, щоб знаряддям Ареєвим тут повбивати,
Навіть тоді б ми корів їх і тучних овець відібрали б.
Хай тебе сон легковійний огорне. То ж мука – на варті
Ніч всю не спати. Проте всіх нещасть ти позбудешся скоро».
Так вона мовила, й сон йому пролила на повіки,
55] Потім сама на Олімп відлетіла в богинях пресвітла.
Сон, що розслаблює тіло й душевні знімає тривоги,
Сплинув на нього. Прокинувшись в час той на ложі м'якому,
Сіла достойна дружина його і заплакала гірко.
А як сльозами й плачем цілком вже наситила дух свій,
60] До Артеміди з благанням звернулась в жінках богосвітла:
«О Артемідо, богине-владичице, Зевсова доню!
Хай би, у груди стрілою ударивши, ти мені зразу б
Вирвала душу! Нехай би страшна мене буря схопила
І по далеких шляхах занесла б через пітьму й тумани
65] В гирло ріки Океану, що світ обпливає навколо!
Так Пандареєвих дочок була колись буря схопила,
Вбили батьків їх боги, і в сирітстві вони залишились
В домі своєму. Сама їх пресвітла тоді Афродіта
Сиром, солодким вином і медом лише згодувала.
70] Гера їм розуму й вроди над інших жінок наділила,
Постать їм гожу й струнку пречиста дала Артеміда.
Вміння ж в усяких мистецтвах сама їх Афіна навчила.
Тож на великий Олімп богосвітла прийшла Афродіта
Зевса просити, щоб дівам щасливе завершення шлюбу
75] Дав громогравець надхмарний. Усе-бо він знає чудово,
Знає щасливу й нещасную долю людей земнородних.
Гарпії ж вирвали в час той із дому дівчат цих таємно
І віддали піклуванню жахливих Ерінній безжальних.
Хай владарі олімпійські мене так же само погублять,
80] Хай пишнокоса уб'є Артеміда, лише б Одіссея
Бачить хоч би й під землею, в безодню жахливу зійшовши,
Тільки б не стати мені утіхою гіршого мужа!
Легше-бо й лихо терпіти людині, коли безутішно
Плаче вона цілий день, смутним умліваючи серцем,
85] Ночі ж приносять їй сон. І про все забуває людина –
І про печалі, й про радість, – лише він повіки їй склепить.
Тільки мені навіть сни божество посилає погані.
Схожий на мужа мого хтось лежав уночі біля мене,
Зовсім такий, як ішов він в похід. І радісно билось
90] Серце в мені, й не могла я сказати – чи сон то, чи дійсність».
Поки вона говорила, Еос надійшла злотошатна.
Тужні ридання дружини почув Одіссей богосвітлий.
Став прислухатися він, і здалося йому, що дружина
Вже упізнала його і стоїть над його узголів'ям.
95] Плащ відгорнувши і руна овечі, що спав він під ними.
Все поскладав у покоях на крісло, а шкуру овечу
Склав за дверима й до Зевса він, руки простерши, молився:
«Зевсе, наш батьку! Якщо суходолом і морем вернути
Зводили в рідний ви край мене, злигоднів стільки завдавши,
100] Хай тоді хтось із о'селі, прокинувшись, ясно для мене
Голос подасть, а знадвору хай Зевс дасть провіщення інше!»
Так він молився тоді, і зглянувся Зевс наймудріший,
І загримів з висоти верховин світлосяйних Олімпу,
З хмари ясної. І вельми зрадів Одіссей богосвітлий.
105] Голос служниці-млинарки в той час пролунав недалеко
З дому, де жорна мололи муку вожаєві народу.
Там клопоталось при жорнах дванадцять жінок, що мололи
Ячну для хліба муку і пшеничну – для мозку людини.
Інші вже спали жінки, усю помоловши пшеницю.
110] Тільки одна не скінчила, бо слабша була, й біля жорна
Стоячи, мовить слова, що були Одіссеєві знаком:
«Зевсе, наш батьку, богів і людей володарю могутній!
Як загримів ти неждано з укритого зорями неба!
Хмари ж на ньому нема. Комусь цим провіщення дав ти.
115] Зглянься й на мене, нещасну, і виконай те, що прошу я:
Хай ця вечеря розкішна отут, в Одіссеєвім домі,
Нині останньою буде для тих женихів осоружних!
В праці виснажливій гнуться коліна мені, що мелю тут
Ячну муку, – хай вони тут востаннє учтують сьогодні!»
120] Мовила так, і зрадів з її слів Одіссей богосвітлий
Так, як і з Зевсових громів, – він знав, що на винних помститься.
Інші служниці зійшлись в Одіссеєвім домі прегарнім
І розпалили на вогнищі хатнім огонь неугасний.
А Телемах богорівний з постелі тим часом підвівся,
125] В одяг убрався, черезпліч загострений меч перевісив,
Знизу сандалії гарні до ніг підв'язав мускулястих,
Списа міцного узяв із мідним загостреним вістрям,
Став, на порозі спинившись, і так говорив Евріклеї:
«Неню кохана, чи гостя у домі як слід вшанували
130] Ложем-постелею, чи він де-небудь лежить без уваги?
В матінки часом буває таке, хоч вона і розумна:
То необдумано й гіршим увагу сама приділяє
Людям, то вирядить кращих вона без ніякої шани».
В відповідь люба промовила неня йому Евріклея:
135] «Ні, не винуй її нині, дитино, вона-бо не винна.
Пив він вина, скільки хтів, удвох отут сидячи з нею.
Що ж до вечері – питала його, то сказав – не голодний.
А як нарешті згадав і про сон уже він, і про ложе,
То постелити для нього служницям вона загадала.
140] Та як людина злиденна і долею скривджена тяжко,
Він на постелі м'якій в покривалах не хтів спочивати,
А на воловій ліг шкурі сирій та на рунах овечих
В передпокої. А ми плащем його зверху окрили».
Так говорила вона. Телемах тоді вийшов з покоїв
145] З списом в руках. Услід йому вибігли пси прудконогі.
Площею йшов до ахеїв він тих в наголінниках мідних.
Стала челядниць служебних скликати в жінках богосвітла,
Опсова донька, стара Евріклея, Пейсенора внука:
«Гей, покропіть у покоях одні та жвавіш підмітайте,
150] Потім на крісла різьблені стеліть покриття пурпурові.
Губками другі гарненько столи постирайте обідні,
Чаші помийте і кубки тонкої роботи й подвійні
Келихи вимийте чисто. А треті по воду джерельну
Йдіть до криниць та, глядіть мені, швидше додому вертайтесь.
155] Тож женихи тут сьогодні недовго баритися будуть,
Рано вони поприходять, для всіх-бо тут свято сьогодні».
Так вона мовила, й радо послухали всі її мови.
Двадцять пішли до джерел, де вона у криницях темніла.
Інші ж у домі старанно тоді почали прибирати.
ібо Потім і слуги ахеїв прийшли і стали старанно
Дрова колоть. Тим часом жінки від джерел із водою
Вже поприходили. Згодом прийшов свинопас, із кошари
Трьох кабанів він пригнав, із стада цілого найкращих.
Випустив їх на подвір'я попастись в кошарі чудовій,
165] Сам же він до Одіссея звернувся і мовив привітно:
«Гостю, чи трохи ласкавіш на тебе тут дивляться нині,
Чи так же само, як вчора, в цім домі тебе зневажають?»
Відповідаючи, мовив йому Одіссей велемудрий:
«Хай би, Евмею, на них помстились богове за все те,
170] Що натворили злочинно ці люди, нахабні й зухвалі,
В домі чужому, не маючи сорому ані краплини!»
Так між собою вони провадили стиха розмову.
Саме тоді підійшов козопас до них близько, Мелантій.
Кози добірні він гнав, щонайкращі з цілої отари,
175] Для женихів на обід. Ще й двоє було з ним підпасків.
Під гомінким передсінком вони своїх кіз прив'язали,
Сам же Мелантій тоді Одіссеєві мовив глузливо:
«Що ж ти, приблудо, у домі тут будеш усім докучати
Жебрами цими? А чи не забрався б відціль ти за двері?
180] Не розминутися нам із тобою, я бачу, сьогодні,
Поки моїх кулаків не скуштуєш. Вже надто нахабно
Жебраєш ти! Тож учти і в інших бувають ахеїв».
Так він кричав. Але змовчав йому Одіссей велемудрий,
Лиш головою хитнув, лихе замишляючи в серці.
185] Третім Філотій до них підійшов, пастухів розпорядник,
Ялівку для женихів він пригнав і козлів найжирніших.
Перевезли перевізники їх, що із суші на острів
Інших людей перевозять – усякого, хто прибуває…
Під гомінкий передсінок худобу свою прив'язав він,
190] Сам підійшов до Евмея й почав свинопаса питати:
«Що це за гість, свинопасе, останніми днями з'явився
В нашому домі? З люду якого походженням може
Він похвалитися? Звідки він родом, де батьківська нива?
Злидень він справжній, а вигляд у нього вождя чи державця.
195] В мандри для горя й біди людей посилають безсмертні,
Навіть державцям могутнім нещастя вони напрядають».
Мовивши це, привітав рукою він правою гостя,
Сам же озвався до нього і слово промовив крилате:
«Радуйся, батьку-чужинче! Нехай тобі випаде щастя
200] Хоч на майбутнє, бо зараз біди зазнаєш ти багато.
Зевсе, наш батьку! Немає від тебе жорстокіших в небі.
Ти не жалієш людей, хоч сам же на світ породив їх,
Всякого лиха й болючих скорбот завдаєш ти нещасним.
Потом мене пройняло, як я глянув на тебе, й гарячі
205] Сльози побігли з очей, коли я згадав Одіссея:
Мабуть, і він десь так само в бахмітті по людях блукає,
Якщо живий і досі ще бачить десь сонячне сяйво.
А як умер уже він і в оселю Аща спустився,
Згадувать буду повік бездоганного я Одіссея.
210] Хлопчиком ще у краю кефаленськім мене він поставив
Пасти корів. Розплодились вони надзвичайно, – ні в кого
Більш не знайти череди із корів таких широколобих.
Люди чужії велять у поживу собі приганяти
Нашу худобу, ні сина його не соромлячись в домі,
215] Ані страхаючись кари богів. Давно вже хотілось
їм поділити державця відсутнього спадок багатий.
Дух мій у грудях не раз тривожиться мислю такою.
Дуже погано було б при сині господаря власнім
Десь в чужину, до інших людей, з чередою всією
220] Звідси піти; а ще гірше, з худобою тут залишившись,
Сісти й журитися тим, як чужі її люди марнують.
Міг би давно вже до когось із інших державців могутніх
Я утекти, – до такої вже міри це стало нестерпним,
Та сподіваюся все, що повернеться, може, нещасний
225] І розжене женихів осоружних по їхніх домівках».
Відповідаючи, мовив йому Одіссей велемудрий:
«Ні на дурну, ні на злу ти людину, пастуше, не схожий.
Сам переконуюсь я, що мудрість ввійшла в твоє серце.
Ось що тобі розповім, велику приймаючи клятву, –
230] Свідком хай Зевс мені буде найперше, і стіл цей гостинний,
І Одіссеєве вогнище це, що до нього прийшов я.
Ще ти не підеш відціль, як уже Одіссей буде дома.
Сам-бо, якщо того схочеш, на власні ти очі побачиш,
Як убиватиме він женихів, що тут господарять».
235] В відповідь мовив йому чередник, що корів випасає:
«О, якби слово твоє та виконав, гостю, Кроніон!
Переконався б ти сам, що є в мене сила і руки».
А після того й Евмей до безсмертних усіх помолився,
Щоб якнайшвидше додому вернувсь Одіссей велемудрий.
240] Так між собою вони провадили стиха розмову.
А женихи Телемахові смерть і загибель тим часом
Вже готували. Раптом ліворуч злетів перед ними
Високолетний орел, сполохану ніс він голубку.
До женихів звернувся тоді Амфіном і промовив:
245] «Друзі мої, нічого із замірів наших не вийде,
Нам Телемаха не вбити! Подумаймо краще про учту».
Так говорив Амфіном, і подобалась їм його мова.
В дім Одіссея вони богорівного всі повернулись,
Скинули з себе плащі та, на крісла й стільці поскладавши,
250] Різати жирних овець почали та козлів гладкобоких,
Різали вепрів годованих, вбили й корову зі стада.
Тельбухи спікши, вони поділили їх поміж собою,
В чашах змішали вино, – свинопас уже й кубки подав їм.
В кошиках гарних Філотій, усіх пастухів розпорядник,
255] Хліб розставляв по столах. Вино розливав їм Мелантій.
Руки до поданих страв одразу ж усі простягнули.
Хитру ховаючи ціль, Телемах посадив Одіссея
При кам'яному порозі в збудованім добре покої,
Непоказний поставив стілець йому й стіл невеличкий,
260] Частку печені поклав перед ним і, вина в золотому
Келиху давши, з такими звернувся до нього словами:
«З цими мужами посидь тут, вино розпиваючи з ними.
А від знущань женихів і від рук їх тебе захищати
Буду я сам, бо це ж не громадський будинок, а власний
265] Дім Одіссея, – його він придбав не для кого – для мене.
Вас же прошу, женихи, язики свої стримуйте й силу
Рук своїх, щоб ні до звади у вас не дійшло, ні до бійки».
Так він сказав. А вони аж губи погризли зубами
Й лиш дивувались, як сміливо став Телемах розмовляти.
270] Саме тоді Антіной, син Евпейта, до них обізвався:
«Як нам не прикро, ахеї, а зважити все ж доведеться
На Телемаха, – вже надто він грізно до нас промовляє.
Зевс не дозволив Кроніон, а то б ми давно у цім домі
Утихомирили б надто горлатого цього базіку».
275] Так говорив Антіной, та він це лишив без уваги.
В час той окличники гнали крізь місто худобу жертовну
Для гекатомби святої. Кудряві збирались ахеї
В тінявий гай Аполлона, що стрілами влучно сягає.
М'ясо тим часом чудове спекли і з рожен познімали,
280] Кожному долю дали, й почалася в них учта преславна.
Ті, що слугують, таку ж подали й Одіссеєві долю,
Як і всім іншим. Таке розпорядження дав Телемах їм,
Любий, повік дорогий богорівного син Одіссея.
А женихам гордовитим в знущаннях зухвалих хоч трохи
285] Стриматись не дозволяла Афіна, – хотіла, щоб більше
Смутку і болю у серці відчув Одіссей, син Лаертів.
Був серед тих женихів один особливо безчесний,
Звався Ктесіпп на ім'я, а жив він на острові Самі.
Гордий маєтками батька свого, наполегливо сватав
290] Він Одіссея дружину, давно вже відсутнього в домі.
До женихів він озвавсь тоді високодумних і мовив:
«Слухайте, що я скажу, женихи невгамовні й відважні!
Нарівні з іншими долю одержав свою цей чужинець,
Як і належить. Було б таки несправедливо й негарно
295] Кривдить гостей Телемаха, що в дім цей до нього приходять.
Дай-но гостинцем і я наділю його так, щоб він мав чим
Ушанувати служницю, що мила його, або інших
З челяді, що в Одіссея божистого в домі слугують».
Мовивши це, рукою міцною вхопив він з корзини
зоо Ногу волячу й жбурнув в Одіссея, а той, відхиливши
Голову спритно, уникнув удару і лиш усміхнувся
В серці глузливо. Нога ж та улучила в мур непохитний.
А Телемах до Ктесіппа озвався тоді і промовив:
«Щастя твоє, Ктесіппе, що ти у мойого не влучив
305] Гостя, бо все ж, одхилившись, твого він удару уникнув.
Сам же тебе я тоді простромив би загостреним списом, –
Мусив би батько тоді не весілля для тебе справляти,
А похорон твій. Більше ніяких безчинств у цім домі
Я не терпітиму. Добре усе розумію й чудово
310] Знаю, що зле, що хороше, – давно я уже не дитина.
Досить-бо зносити все терпеливо і тільки дивитись,
Як ви нам ріжете вівці, вино в нас п'єте і наїдки
Нищите. Важко змагатись мені з багатьма самотою,
Та ворожнечі і кривд вже не будете ви тут чинити.
315] А як самого мене убити ви прагнете міддю,
То я ж і сам того хтів би. Умерти мені приємніше,
Ніж на безчинства ганебні отут безустанно дивитись –
Як зневажають гостей моїх, як по світлицях чудових
Наших челядниць, служебних жінок, безсоромно безчестять».
320] Так говорив Телемах, і тиша навколо настала.
Зрештою Дамасторід Агелай до присутніх озвався:
«Друзі, не слід нам, проте, на слушні слова й справедливі
Лайкою відповідати й з ворожою кидатись люттю.
Не ображайте чужинця цього і не кривдіть нікого
325] З челяді, що в Одіссея божистого в домі слугують.
Дам Телемахові я й його матінці добру пораду,
Може, обом їм до серця вона припаде й до вподоби.
Поки ще жевріла в грудях у вас хоч маленька надія,
Що до свого Одіссей велемудрий повернеться дому,
ззо доти не слід нам гнівитись було, що держали нас марно
В наших домах та усе зволікали. Було б таки краще,
Щоб повернувсь Одіссей і раптом прийшов би додому.
Зараз же ясно цілком, що додому йому не вертатись.
Йди ж бо посидь із матусею й заміж за того порадь їй
335] Вийти, хто найзнатніший із нас, на дарунки щедріший,
Щоб ти дідизною міг, радіючи, сам володіти,
їсти і пити, вона ж – господарити в іншого домі».
Відповідаючи, мовив йому Телемах тямовитий:
«Зевсом клянусь, Агелаю, й стражданнями рідного батька,
340] Що від Ітаки далеко загинув чи десь ще блукає,
Матері заміж іти не перечу я, сам умовляю
Вийти, за кого бажає, ще й дам їй багаті дарунки.
А спонукати словами її – проти волі тікати
З дому свого – я не смію. Хай бог нас від цього боронить!»
345] Так говорив Телемах. В женихів же Паллада Афіна
Сміх розбудила нестримний і всі їм думки помішала.
Реготом, мовби чужі, зайшлись у них щелепи дужі.
їли сире вони м'ясо криваве, рясними сльозами
Повнились очі, – серця-бо їх передчували ридання.
350] Словом озвався до них тоді Теоклімен боговидий:
«О жалюгідні! Яке це вас лихо спостигло? Обличчя,
Голови ваші й коліна – вам темрява ночі окрила!
Стогоном все запалало, всі лиця спливають сльозами!
Кров'ю забризкано мури й під стелею сволоки гарні!
355] Сіни вже привидів повні, й подвір'я наповнене ними,
В пітьму Ереба вони поспішають. Сонце у небі
Зникло раптово – імла лиховійна його огорнула».
Так він промовив, і в відповідь весело всі реготали.
Перший тоді Еврімах, син Поліба, почав говорити:
360] «Він збожеволів, цей гість, що прибув з чужини нещодавно!
Треба мерщій, юнаки, його з дому спровадить за двері,
Хай собі йде на майдан, якщо тут уже ніч він побачив!»
В відповідь знову озвавсь тоді Теоклімен боговидий:
«Ні, Еврімаху, твоїх не треба мені провожатих,
365] Є-бо ще й очі у мене, і вуха, і ноги обидві,
Власний є в грудях моїх нічим не ушкоджений розум.
З ним я й піду відціля, як побачу, що вас настигає
Лихо, якого уже не втекти, не уникнуть нікому
З вас, женихів, що в оцім Одіссея божистого домі
370] Кривдите й досі людей і вчиняєте всякі безчинства».
Мовивши так, він вийшов з цього велелюдного дому
І до Пірея пішов, що прийняв його дуже привітно.
Переглядатись тоді женихи почали між собою
Та Телемаха чіпать і гостей його глумом діймати.
375] Дехто й таке говорив з женихів отих високодумних:
«Не пощастило ж бо справді тобі на гостей, Телемаху!
Маєш бродягу між ними брудного, що знає одно лиш –
Жебрати їжі й пиття, до роботи ж і вміння, і сили
В нього бракує, – цей зайвий тягар лиш обтяжує землю!»
зво Другий встає й починає пророцтва якісь віщувати.
«Хоч би мене ти послухав, було б набагато це краще:
Вмить цих чужинців на дно корабля многовеслого киньмо
І відішлім на Сікелію, там за них добре заплатять».
Так говорили вони, та він це лишив без уваги,
385] Мовчки дивився на батька лише, дожидаючи, поки
Той накладе свої руки на цих женихів безсоромних.
Сидячи тихо у кріслі чудовім, з кімнати навпроти
Мудра Ікарія донька, славетна умом Пенелопа,
Слухала кожне їх слово, що гучно в покоях лунало.
390] З сміхом і реготом так справляли бучну вони учту
Солодко й сито, було-бо всього заготовлено вдосталь.
Тільки сумнішої ще не бувало вечері, ніж та, що
Мала богиня для них із мужем могутньої сили
Приготувати. Перші вони-бо намислили злочин.

ПІСНЯ ДВАДЦЯТЬ ПЕРША

ЗМІСТ ДВАДЦЯТЬ ПЕРШОЇ ПІСНІ

ДЕНЬ ТРИДЦЯТЬ ДЕВ'ЯТИЙ

Пенелопа приносить Одіссеєві лук і стріли; побачивши їх, Евмей і Філотій проливають сльози; Антіной насміхається з них. Телемах встановлює жердини для стріляння й пробує натягнута лука; Одіссей подає йому знак, щоб він залишив лук. Женихи марно намагаються його натягнути. Одіссей відкривається Евмеєві і Філотію; вони готуються вмертвити женихів. Після невдалої Еврімахової спроби натягти лук Антіной пропонує відкласти стріляння До наступного дня. Одіссей просить, щоб йому дозволили зробити спробу; женихи проти цього, але за наказом Телемаха лук подано Одіссеєві; він його натягує, стріляє і влучає в ціль.

ЛУК ОДІССЕЇВ
Думку тоді подала ясноока богиня Афіна
Мудрій Ікарія доньці, славетній умом Пенелопі, –
Лук женихам принести для змагань в Одіссеєвім домі
Й сиве залізо подати – страшного убивства початок.
5] Вийшла по сходах високих на верх вона власного дому,
Вигнутий тонко із міді в долоню міцну захопила
Ключ дуже гарний із держальцем зручним слонової кості.
В глиб вона дому пішла з жінками служебними разом
Аж у комору, де в схові скарби владареві лежали –
10] Золото, мідь і залізо, в труді наполегливім куте.
Поряд із луком тугим лежав сагайдак там, набитий
Стрілами, що вилітають із свистом і стогоном з лука.
В дар Одіссей їх одержав, як був в Лакедемоні гостем,
Від Еврітіда Іфіта, що був на безсмертного схожий.
15] Стрілись в Мессені вони, в Ортілоха розумного домі.
Мав Одіссей там борги постягать, що були йому винні
Люди цілої країни Мессенської. Перевезли-бо
На кораблях многовеслих з Ітаки до себе мессенці
Триста овець густорунних, ще й разом із їх пастухами.
20] Ще юнаком Одіссей у цій справі послом до них їздив
В дальню дорогу, – старійшини й батько його посилали.
Що ж до Іфіта – він коней шукав, – аж дванадцять пропало
В нього кобил та мулів, придатних уже до роботи.
Згодом вони до недолі і смерті його спричинились
25] В час, коли з Зевсовим сином, відважним душею Гераклом,
Славним у подвигах мужніх, він бачивсь, до нього прийшовши.
Гостя свого він убив у власному домі своєму!
Не посоромивсь тоді ні ока богів, ані столу,
Де, нечестивий, його частував він. Так гостя убивши,
30] Позабирав він з конюшень кобил його міцнокопитних.
Отже, шукаючи їх, Іфіт з Одіссеєм зустрівся,
Дав йому лука, що в дар від великого мав він Евріта, –
Той залишив його сину, вмираючи в домі високім.
А Одіссей йому гострий дав меч та ще й списа міцного –
35] Щирої дружби завдаток. Та сісти їм разом до столу
Й ближче спізнатися не довелося, – раніше син Зевсів
Вбив Еврітіда Іфіта, що був на безсмертного схожий,
І Одіссеєві лук дарував. Та, йдучи у походи
На кораблях чорнобоких, не брав Одіссей із собою
40] Лука того, а як спогад про любого друга він дома
Завжди його залишав і носив у своїй лиш країні.
От до дверей підійшла Пенелопа, в жінках богосвітла,
Переступила дубовий поріг, що колись його тесля
Гладко увесь обтесав і вирівняв брусся по шнуру,
45] Вправив одвірки міцні і двері світлисті навісив.
Ремінь вона від дверного кільця відв'язала швиденько,
Вставила ключ у щілину і, засув відсунувши тихо,
Двері штовхнула. І раптом вони заревли тоді, наче
Бик, що на луках пасеться. Ревли отак двері прегарні,
50] Діткнуті мідним ключем, і враз розчинилися навстіж.
Вийшла вона на високий поміст, де у неї стояли
Скрині, що повні до верху одежі були запашної.
Сп'явшись навшпиньки, зняла із кілка вона лук скорострільний
Разом з налучнем світлястим, що був він загорнутий в ньому.
55] Сіла у крісло вона, поклала собі на коліна
Лук владаря, напучень ізнявши, й заплакала гірко.
А вдовольнивши зажурене серце плачем многослізним,
До женихів родовитих вона увійшла у господу
З луком тугим, несучи у руках сагайдак, весь набитий
60] Стрілами, що вилітають із свистом і стогоном з лука.
Вслід їй служниці скриню велику внесли, що лежало
Міді багато у ній і заліза – вся зброя державця.
До женихів увійшовши, окраса жінок богосвітла,
Стала вона під одвірком, що дах підпирав надійно,
65] Лиця закрила собі світлистим, ясним покривалом;
З нею обабіч стояли обидві служниці дбайливі.
До женихів вона зразу озвалась тоді і сказала:
«Слухайте всі, женихи невгамовні! Цей дім облягли ви,
Щоб безнастанно весь час отут їсти і пити, бо надто
70] Довго господаря дома немає. Тож виправдань інших
Ви не здолаєте дати, крім того, що має з вас кожен
Намір посватать мене і взяти собі за дружину.
Що ж, женихи, для цього почніть між собою змагання.
Дам ось великий вам лук богорівного я Одіссея.
75] Хто тятиву якнайлегше у спритних долонях натягне
Й всі он дванадцять сокир крізь вушка стрілою прошиє, –
Разом із ним я піду, залишивши подружню оселю,
Гарну, й красиву таку, і набутку всілякого повну, –
Мабуть, не раз і вві сні я згадувать буду про неї».
80] Мовивши так, богосвітлому каже вона свинопасу
Лук той подать женихам і покласти їм сиве залізо.
Взяв із сльозами Евмей і поклав перед ними ту зброю.
Плакав також волопас, господарів лук упізнавши.
Лаять їх став Антіной, на ім'я окликаючи, й мовив:
85] «Ех, селюки ви дурні! У вас думка лише про сьогодні.
Нащо, нікчеми, ви сльози ллєте і цій жінці у грудях
Серце хвилюєте? Біль і без того їй душу проймає
З дня, що назавжди від неї коханого взяв чоловіка.
Отже, сидіть собі мовчки та їжте, а плакать за двері
90] Геть забирайтесь відціль, тільки лук не забудьте лишити,
Щоб женихи до змагань могли стати безпечно. Нелегко,
Думаю, буде нам лук цей натягувать, струганий гладко.
Поміж усіх тут присутніх немає-бо жодного мужа,
Як Одіссей був. На власні я очі колись його бачив
95] І пам'ятаю, хоч сам іще хлопцем малим тоді був я».
Так говорив він, а серцем у грудях плекав ще надію,
Що тятиву він натягне й стрілу крізь залізо пропустить.
Справді ж, то перший стріли разючої мав скуштувати
З сміливих рук Одіссея, якого у нього ж у домі
100] Так він безчестив, ще й інших на те підбиваючи друзів.
Отже, озвалась до них Телемахова сила священна:
«Горенько! Розуму зовсім мене сам Кроніон позбавив!
Матінка люба моя, розсудлива завжди й розумна,
Каже, що заміж виходить за іншого й дім покидає,
105] Я ж тільки знаю сміюсь та серцем безумним радію!
Що ж, женихи, починайте змагання за цю нагороду!
Жінки такої тепер не знайти ні в ахейській країні,
Ні у священному Пілосі, ні в Арголіді й Мікенах,
Ні на Ітаці самій, ні на чорній землі суходолу.
110] Знаєте це ви й самі. Навіщо ж хвалить мені матір?
Не допускайте ж п'яних відмовок і не відкладайте
Лучних надалі змагань, щоб могли ми їх бачити врешті.
Спробую я у стрілянні із лука і сам позмагатись.
Як тятиву б натягнув я й стрілу пропустив крізь залізо,
115] То не смутила б тоді моя мати мене, і за іншим
З дому тоді не пішла б, і мене не лишала б самого,
Раз уже вмію тримати прекрасну я батькову зброю».
З цими словами він раптом підвівся й з плечей своїх скинув
Плащ пурпуровий і гострий свій меч, що висів на раменах.
120] Передусім поставив сокири, для них прокопавши
Довгий рівчак, рядком усі вирівняв їх він по шнуру
Й землю кругом утоптав. Усі дивувались ахеї,
Як їх поставив доладно, хоч досі цього і не бачив.
Він відступив до порога, щоб спробувать лук натягнути.
125] Тричі з великим зусиллям зігнути його намагався,
Тричі снаги бракувало, але не втрачав він надії
І тятиву натягнути, й стрілу пропустить крізь залізо.
Може б, її натягнув учетверте, напруживши сили,
Та Одіссей, лиш кивнувши чолом, намагання ці стримав.
130] Знову озвалась до них Телемахова сила священна:
«Горенько! Видно, й лишусь я слабкий та безсилий, чи надто
Я молодий і на руки свої ще покластись не можу,
Щоб захиститись від мужа, що кривдити нас починає.
Спробуйте ж ви, що від мене, мабуть, набагато сильніші,
135] Лук натягнути, – давайте почнім уже наші змагання!»
Мовивши так і на землю поставивши лук біля себе,
Тут же його до дверей прислонив він, обтесаних гладко,
Поряд із ним і стрілу притулив до окільця дверного,
Потім, вернувшись, сів він у крісло, з якого підвівся.
140] Саме тоді обізвався до них Антіной, син Евпейта:
«Товариші, чергою всі зліва направо ставайте,
З місця почавши того, відкіля нам вино наливають».
Так говорив Антіной, і подобалось всім його слово.
Перший з усіх женихів підвівся Леод, син Ойнопа.
145] Був він на жертвах у них ворожбит, при кратері чудовій
Завжди сидів іздаля. Та йому не були до вподоби
Всі ці безчинства зухвалі, й осуджував тих женихів він.
Першим і лук Одіссеїв із гострою взяв він стрілою
І відступив до порога, щоб спробувать лук натягнути,
150] Та не зігнув – незвичні та ніжні зомліли відразу
Руки його. Звернувсь тоді до женихів він і мовив:
«Друзі, не міг натягнуть я, хай спробує інший хто-небудь!
Лук цей для духа й душі багатьох із мужів найзначніших
Прикростей може завдать. Набагато-бо краще умерти,
155] Ніж животіти, позбувшись того, задля чого весь час тут
Всі ми збирались, чого день у день ми так довго чекали.
Мабуть, і зараз іще не один сподівається й прагне
Заміж узяти собі Пенелопу, жону Одіссея,
Кожен, хто спробує лук той невдало, нехай зрозуміє –
160] Іншу належить йому із ахеянок, гарно убраних,
Сватати, віном її добиваючись. Вийде за того
Заміж вона, хто більш принесе їй і хто їй судився».
Мовивши так і на землю поставивши лук біля себе,
Тут же його до дверей прислонив він, обтесаних гладко,
165] Поряд із ним і стрілу притулив до окільця дверного,
Потім, вернувшись, сів він у крісло, з якого підвівся.
Лаять Леода почав Антіной і на нього кричати:
«Що за слова крізь зубів огорожу проскочили в тебе!
Буйні, страшні ці розмови твої я з обуренням слухав!
170] Лук цей для тіла й душі багатьох із мужів найзначніших
Прикростей може завдать, якщо й ти натягнути не можеш.
Що ж, не таким тебе мати поважна на світ породила,
Щоб тятиву натягнути умів ти і стріли пускати.
Знайдуться тут женихи благородні, що швидко натягнуть».
175] Мовивши це, звернувсь до Мелантія він, козопаса:
«Ну-бо, Мелантію, живо огонь розпали у господі,
Потім великий ослін, накривши руном, ти поставиш,
Далі з комори внесеш туди лою кружало велике,
Щоб, розігрівши його, ним лук юнаки намастили
180] І, натягнувши той лук, почали б уже наші змагання».
Так він сказав, і вогонь неугасний роздмухав Мелантій,
Потім великий ослін, накривши руном, він поставив,
Далі з комори приніс туди лою кружало велике;
Лук юнаки намастили й натягувать стали. Та лука
185] Все ж натягнуть не могли – бракувало для цього їм сили.
Лиш Антіной з Еврімахом, на бога подібним, не брались –
Два женихів ватажки, відвагою й родом знатніші.
Вийшли тоді одночасно з господи тієї обоє –
І волопас, і свинар Одіссея божистого вірний.
190] Вийшов за ними услід і сам Одіссей богосвітлий.
Як за дверима уже опинились вони й за подвір'ям,
Словом ласкавим озвався до них Одіссей і промовив:
«Хтів би я щось, волопасе й свинарю, сказать вам, та, може,
Краще мовчать? Але дух мій мене говорить спонукає.
195] Чи помогли б Одіссеєві ви, якби тут він неждано
Сам з'явився між нами, якимось приведений богом?
Чи женихам ви тоді помагали б, а чи Одіссею?
Прямо скажіть ви мені, як дух вам наказує й серце».
Відповідаючи, так воловий пастух йому мовив:
200] «Зевсе, наш батьку, якби ж то ти справді здійснив це бажання!
Хай би вернувся цей муж, хай бог приведе його швидше!
Сам би тоді ти побачив, які в мене сила і руки».
Отже, так само й Евмей почав до безсмертних молитись,
Щоб якнайшвидше в свій дім Одіссей велемудрий вернувся.
205] Лиш після того, як справжні він сам у них вивідав мислі,
В відповідь знову до них із такими звернувся словами:
«Це ж бо я сам перед вами! Багато недолі зазнавши,
Аж через двадцять я років вернувся до рідного краю.
Знаю, з челядників всіх в моїм домі приїзд мій жаданий
210] Вам лише двом. Не чув я, щоб інший хто-небудь між ними
Вічних благав би богів додому мене повернути.
Як воно статися має, всю правду обом вам скажу я.
Як женихів гордовитих сам бог через мене здолає,
Вам я обом і жінок приведу, і майном забезпечу,
215] Й поряд з моїм вам будинки поставлю. Ви будете наче
Товариші Телемаха мені чи брати його рідні.
Незаперечну ознаку ще можу я вам показати,
Щоб безсумнівно у серці своїм ви упевнились, хто я, –
Шрам на нозі, де кабан колись іклами білими вдарив,
220] Як із синами Автоліка я полював на Парнасі».
Мовивши це, ізняв він лахміття з великого шраму,
Ті ж тільки глянули, добре господаря зразу ж пізнали;
Мудрого стали вони Одіссея з слізьми обнімати,
В голову й плечі з любов'ю обидва його цілували.
225] В відповідь сам Одіссей цілував їм і голови, й руки.
В уболіванні й журбі так зайшло б їм і сонце за обрій,
Та Одіссей їх і сам уже стримувать став і промовив:
«Годі вже плакати вам і зітхать, а то хтось ще побачить,
Вийшовши з дому сюди, і всім, хто там є, розголосить.
230] Входьте ж по одному в дім, та разом удвох не заходьте, –
Перший – я, а за мною вже ви. І такий буде знак вам:
Мабуть, ніхто із присутніх отут женихів благородних
Дати мені не дозволить ні лука, ні стріл в сагайдаку.
Отже, тоді, богосвітлий Евмею, ти через господу
235] Лук принесеш і даси мені в руки. Жінкам же накажеш
Позачиняти всі двері в господу на засуви щільно.
А як котра з них чи стогін почує, чи крик чоловічий
З замкнених наших покоїв, ні одна з кімнати за двері
Хай не виходить, хай тихо сидить біля праці своєї,
240] Ти ж, богосвітлий Філотію, маєш на брамі знадвору
Засув засунути й зразу ж вірьовкою перев'язати».
З словом цим в дім увійшов, побудований зручно й вигідно,
А увійшовши, сів він у крісло, з якого підвівся.
За Одіссеєм божистим услід його слуги вернулись.
245] А Еврімах уже лука в руках повертав усіляко –
Звідси то звідти його на вогні нагрівав він. Та лука
Все ж натягнути не міг, аж серцем стогнав гордовитим.
Навіть розсердився він і нарешті озвався й промовив:
«Горе! Одна лиш гризота за себе мені і за всіх вас!
250] Я вже не так отим шлюбом журюсь, хоч і це мені прикро,
Є-бо ще й інших багато ахеянок тут, на Ітаці,
Морем омитій, і всюди – по інших містах і країнах.
А що такими себе слабосилими тут показали
Проти божистого ми Одіссея, що й лук натягнути
255] Ми не змогли, то вічна ганьба нам у всіх поколіннях!»
Знову озвався до нього тоді Антіной, син Евпейта:
«Ні, Еврімаху, не буде цього, ти ж і сам розумієш.
Нині вшановують люди на честь Аполлона велике
Свято. Хто ж лука у день цей натягувать мав би? Спокійно
260] Це відкладім. А сокири, що тут їх у ряд встановили,
Хай залишаються, їх-бо, гадаю, ніхто не украде,
До Одіссея, сина Лаерта, в господу зайшовши.
Ну ж бо, хай келихи нам виночерпій наллє аж по вінця,
Щоб, узливанням почавши, ми й лука тугого відклали.
265] А на світанок Мелантію ми, козопасові, скажем
Кіз добірних пригнати, з цілої отари найкращих.
Стегна їх ми славнолукому в жертву складем Аполлону,
Потім візьмемось за лук і закінчимо наші змагання».
Так говорив Антіной, і подобалась їм його мова.
270] Воду окличники стали на руки тоді їм зливати,
Понаповняли кратери питвом юнаки аж по вінця
І між всіма розділили, по келихах рівно розливши.
По узливанні й самі вони випили, скільки хотіли.
Тут, замишляючи хитрість, сказав Одіссей велемудрий:
275] «Слухайте-бо, женихи володарки славетної, – маю
Те вам сказати, до чого у грудях мій дух спонукає.
А особливо тебе, Еврімаху, й тебе, Ангіною
Богоподібний, благаю, подав-бо ти слушну пораду –
Лук залишити сьогодні, на волю богів це поклавши.
280] Завтра ж нам бог перемогу пошле – кому забажає.
Дайте ж но лук мені гладко обточений, щоб перед вами
Спробувать руки і міць свою міг я, чи є ще у мене
Сила, що мав я раніше колись у гнучких своїх м'язах,
Чи змарнували її недоля моя і блукання».
285] Так він сказав, женихи ж обуренням всі запалали
З страху, що справді він зможе обточений лук натягнути.
Лаять чужинця почав Антіной і на нього кричати:
«Ах, приблудо нещасний! Ти розуму зовсім позбувся!
Мало тобі, що на учті спокійно між нас, благородних,
290] Ти ось сидиш, і їси безборонно, і наші розмови
Й бесіди слухаєш тут. Адже досі ніхто із чужинців,
А з жебраків особливо, не слухав ще наші розмови.
Медосолодким вином одурманений ти. Воно шкодить
Кожному, хто його п'є на всю пельку, не знаючи міри.
295] Славному Еврітіону-кентаврові, як до лапітів
Та до відважного духом вождя їх прибув, Пірітоя,
Шкоди воно ж завдало. Вином затуманивши розум,
Бешкету в буйстві накоїв він в домі того Пірітоя.
Гнівом охоплені, з місць своїх разом схопились герої,
300] Витягли разом за двері його і нещадною міддю
Вуха і ніс відтяли. А він, одурманений зовсім,
Так і пішов з божевіллям в своєму безумному серці.
От між людей і кентаврів відтоді пішла ворожнеча, –
Перший же лиха собі і завдав він, вином тоді впившись.
305] Попереджаю й тебе про біду я велику, якщо ти
Лук натягатимеш тут. Співчуття ти ні в кого не знайдеш
В нашій країні, коли ми тебе в кораблі чорнобокім
На суходіл, до Ехета-державця, губителя смертних,
Вирядим. А відтіля вже рятунку нема. Тож спокійно
310] Пий і не дуже спіши з молодими в змагання вступати».
Мовить, озвавшись до нього, тоді Пенелопа розумна:
«Ні, Ангіною, було б таки несправедливо й негарно
Кривдить гостей Телемаха, що в дім цей до нього приходять!
Справді ти думав, що знайде цей гість у руках своїх силу
315] Лук Одіссеїв як слід натягнуть і, поклавшись на неї,
В дім свій мене поведе і візьме собі за дружину?
Сам в глибині свого серця надії він цеї не має.
Отже, нема чого вам своєю журитись душею,
Далі учтуйте собі, – з нічого нічого й не вийде».
320] В відповідь так Еврімах, син Поліба, до неї промовив:
«Мудра Ікарія донько, славетна умом Пенелопо!
Хто б таке думав, що він тебе візьме, – нічого не вийде.
Ми боїмося лише від мужів і жінок поговору,
Щоб між ахеями роду низького не мовив хто-небудь:
325] Значно слабіші мужі дружину відважного мужа
Сватають тут, а самі ж і лук натягнути не можуть.
А заблукав сюди зайда, якийся чужинець жебрущий,
Легко лук натягнув і залізо прошив він стрілою.
Так говоритимуть, нам же велике то буде безчестя».
330] Відповідаючи, мовить йому Пенелопа розумна:
«Ні, Еврімаху, для тих уже досить неслави в народі,
Хто не соромиться дім і маєток увесь об'їдати
Славного мужа. Яке ж ви вбачаєте в тому безчестя?
Цей же чужинець і зростом високий, і постаттю дужий,
335] І запевняє, що знатним він може хвалитися батьком.
Дайте ж бо лук йому гладко обточений – хай вже побачим.
От що скажу я тобі, і справді воно так і буде:
Якщо натягне він лук і дасть Аполлон йому славу,
В плащ, і хітон одягну його, й в інше одіння красиве,
340] Гострого дам йому списа від псів і людей захищатись,
Меч йому дам я двосічний і пару сандалій на ноги
І споряджу, куди серцем своїм і душею він прагне».
Відповідаючи, мовив на це Телемах тямовитий:
«Мати моя, кому схочу, то й дам я цей лук, бо, крім мене,
345] Права не має з ахеїв ніхто його дать чи не дати,
Скільки їх тут не кермує, на цій кременистій Ітаці,
Скільки не є й з островів близ Еліди, багатої кіньми.
Не заборонить ніхто проти волі моєї, як схочу
Дати чужинцеві лук той назавжди – нехай собі носить.
350] Краще до себе вертайся й пильнуй там своєї роботи –
Кросен своїх, веретен – та доглянь, щоб служниці у домі
Всі працювали як слід. А розмови про лук – чоловіча
Справа, найбільше ж – моя, бо я лише в домі господар!»
Подиву повна до себе вернулась тоді Пенелопа,
355] Синове слово розумне їй глибоко в душу запало.
В горницю верхню вона із служницями вийшовши, довго
Плакала за Одіссеєм, за мужем коханим, аж поки
Сном їй солодким повіки звела ясноока Афіна.
Лук же зігнутий узяв і поніс свинопас богосвітлий,
360] А женихи усі разом тоді на весь дім закричали.
Дехто й таке говорив із тих юнаків веледумних:
«Гей, куди це ти лук той несеш, свинопасе нещасний?
Скоро, приблудо, тебе між свиней твоїх там, на безлюдді,
Пси поїдять, що їх сам згодував ти, якщо милосердний
365] Буде до нас Аполлон і всі інші богове безсмертні».
Так вони мовили, він же той лук, де ішов, там і кинув,
Зляканий тим, що усі женихи на весь дім закричали.
Та Телемах з свого боку погрозливо крикнув до нього:
«Тату, лук віднеси! Тож не кожного слухати треба.
370] Хоч я й молодший за тебе, а можу тебе камінцями
Вигнати в поле, адже набагато я силою дужчий.
От якби я так же само й за всіх женихів гордовитих,
Скільки є в домі, був би руками і силою дужчий!
От би напевно тоді я примусив із нашого дому
375] З жахом забратися тих, що чинять отут неподобства!»
Так говорив він, і в відповідь весело зареготали
Всі женихи, й відлягло в них на серці від гніву тяжкого
На Телемаха. Свинар поніс тоді через господу
Лук і його велемудрому дав Одіссеєві в руки.
380] Вмить він гукнув годувшіьницю й мовив старій Евріклеї:
«От що звелів Телемах, розумна моя Евріклеє!
Позачиняй усі двері в господу на засуви щільно.
Вчує ж яка з челядинок чи стогін, чи крик чоловічий
В замкнених наших покоях, ні одна з кімнати за двері
385] Хай не виходить, хай тихо сидить біля праці своєї».
Так він промовив, у неї ж безкрилим лишилося слово,
І до кімнат, де жили вони, двері сама зачинила.
Вискочив мовчки тоді із дому Філотій за двері
Й браму замкнув, що веде в обгороджене муром подвір'я.
390] Біля сіней корабельна там линва лежала, з начосів
Звита папірусних. Нею він засув зв'язав на воротях,
А повернувшися, сів у крісло, з якого підвівся,
Й на Одіссея зорив. А той на свій лук роздивлявся,
Так його й сяк уважно з усіх розглядаючи боків,
395] Чи не сточили ще рога в відсутність господаря черви.
Дехто й таке говорив, на сусіда свого позирнувши:
«Знається, видно, й на луках приблуда цей злодійкуватий.
Думати можна, що й дома у нього є лук такий самий
Чи змайструвати такого ж він хоче. В руках-бо все крутить
400] Так уже й сяк його цей от на збитки удатний бродяга».
Інші й таке говорили із тих юнаків велемудрих:
«Хай би так само йому і назавжди у всьому щастило,
Як коли-небудь він лука здолає цього натягнути!»
Так женихи говорили. В той час Одіссей велемудрий,
405] Лук свій узявши великий, увесь його пильно оглянув.
Як чоловік у грі на формінзі і співах умілий
Легко струну на кілочок новий натягнути здолає,
Скручену кишку овечу з кінців із обох прив'язавши, –
Так без зусилля свій лук натягнув Одіссей велемудрий.
410] Зразу ж тоді й тятиви правицею злегка торкнувся –
Дзвінко вона пролунала, мов ластівки голос чудесний.
Смуток великий серця охопив женихам, їх обличчя
Зблідли. Сам Зевс громозвучну тут виявив з неба ознаку.
Серцем зрадів витривалий в біді Одіссей богосвітлий
415] З того, що син гнучкомудрого Кроноса дав це знамення.
Бистро узяв він стрілу, що самотньо одна лиш лежала
З краю стола, – усі інші в місткому були сагайдаку
Сховані, – їх на собі ахеї ті мали зазнати.
Взявши за держално лук, почав тятиву від зазубрин
420] Сидьма натягувать він і, націлившись, випустив бистру
З лука стрілу. Анітрохи не схибив він, жодного вушка
Не зачепив у сокирах, усі їх стрілою прошивши
Міднотяжкою. Тоді Одіссей Телемахові мовив:
«Не осоромив тебе, Телемаху, твій гість, у покоях
425] Сидячи цих, – несхибно у ціль я улучив, недовго
Лук цей натягував я. Ще сила моя збереглася,
Марно мені женихи докоряють, даремно безчестять.
Ну, а тепер і вечерю вже час готувати ахеям,
Поки ще видно, а потім ще й іншої втіхи спожити
430] В співах з формінгою, – це наймиліша є учти окраса».
Мовивши так, він бровами повів. Мечем мідногострим
Підперезавсь Телемах, богорівного син Одіссея,
В руки взяв списа свого і ззаду за батьковим кріслом
Став поблизу біля нього, озброєний сяйною міддю.