Кубанець трохи помовчав, потім, наче щось згадав, підхопився і кинув Лесеві:
— Вставай! Нам вже час вирушати.
— Куди?
— Побачиш.
І вони пішли. Вилізли з окопу і попрямували прямо через мінне поле, але міни чомусь не вибухали під їхніми ногами. Може, це невидима жінка кубанця обгортала їх своїми руками і не давала смерті вирватися на волю, берегла від неї свого Вічного Івана та Леся.
Лесь з кубанцем ішли стежкою, а навкруги робилося щось неймовірне: вирувало розбурхане море, шуміли джунглі, орди Чінгісхана йшли по рисових полях Китаю, винаходилось перше колесо. Кам’яний вік і бронзовий, сонне десяте і жахливе двадцяте сторіччя — все було тут. Лесь скоріше відчув, чим зрозумів — вони йшли крізь час і бачили переломлені, наче у фантастичній призмі, відблиски різних епох. І Лесь, не стишуючи ходи, все дивився і дивився навколо: на відблиски мечів і мирну працю землеробів та будівничих пірамід, виверження вулканів та розлив Гангу, танок журавлів весняної пори та повільну смерть від індіанської стріли коня конкістадора. Та поступово він почав уважніше вдивлятися: чи не помітить десь своїх земляків, їхнього сліду у часі. І не помічав. Хіба раз (здається, в Стамбулі на ринку) промайнула чубата голова, потім хтось кричав по-українськи з підбитого танка, що палав на фоні палаючого міста — і все.
Тоді він почав сконцентровувати свою увагу не на всій велетенській панорамі історії, а на тій її частині, де мала бути Україна. І нарешті побачив — вічні воли, плуг, згорблена постать людини коло нього, а над нею — весь час, мовби задавшись ціллю ніколи не полишати її сам на сам з Богом їй даними грунтами, покосами, річками, фігура наглядача, завойовника. Загадкові кіммерійці, світлочубі нормани і вузькоокі номади — і так без ліку, без кінця… І жодного разу Лесь не помічав, аби зігнута над плугом постать була одна. І тоді Лесеві стало сумно, і він уже не знаходив нічого цікавого в історії — лише згарища і бойовища, і вирубані ліси, і око помираючого повільною смертю від стріли, помираючого абсолютно ні за що — пасовища в Іспанії такі ж прекрасні, як і в Аргентині — коня конкістадора. Лесь тепер дивився тільки вперед, туди, де мало бути майбутнє, туди, куди мала їх вивести ця стежка крізь час. Там мало бути все не так, там мало бути все краще!
А стежка все вела й вела, і здавалось їй не буде кінця. Аж ось він ступив ще один крок, і навколо раптом все перемінилося — він лежав на обплутаному (і сам був обплутаний) дротами ліжку, йому у вічі світила лампа, над ним схилилися якісь люди у білих халатах.
Аби краще розгледіти той світ, в який він потрапив, Лесь, обтрушуючи з себе наліплені до його тіла дроти, підвівся на ліжку. Кімната, в якій він зараз знаходився, майже нічим не відрізнялася від сучасних йому приміщень «казьонних» установ: казенні стіни пофарбовані в казенну фарбу, напрочуд мало людського, особистого. Звичайно, більшість простору займало різне дослідницьке залізяччя. Була також ширма, з-за якої долинав чийсь спів. Якось одразу і майже підсвідомо Лесь зрозумів, що у цьому світі отак запросто — тому що захотілося — може співати лише його недавній співрозмовник-кубанець. Судячи з облич людей, що стояли коло нього, у переважній більшості це були науковці, може лікарі або ще якісь люди розумової праці. Хоча був поміж ними один посивілий крем’язень, який явно не тягнув на «яйцеголового». Ну що ж, служба безпеки завжди буде потрібна. Підтвердженням цьому були і два охоронці, що стояли по стійці «струнко» біля виходу. І ще одна людина була в цьому приміщенні. Саме вона найбільше прикувала увагу Леся. З-за спини чоловіків виглядала середнього зросту, миловидна молоденька дівчина з апетитними формами. Саме її вигляд найбільше заспокоїв і звеселив Леся — у цьому світі були жінки, і до того ж — як на Лесевий смак — досить таки непогані. Саме їй він адресував свій усміх і свої перші слова у цьому світі.