«…не встигли ми познайомитись, як життя одразу ж почало копітку працю, аби розлучити нас, розвести в різні боки. Оскільки ти не вміла прикидатися, я одразу зрозумів: якщо я хочу бачити тебе такою, яка ти є, треба спершу заплющити очі, і тоді побачиш щось схоже на жовтенькі зірочки (що плавають у чомусь схожому на оксамитне желе), потім червону пляму – стрибок до веселощів, що чергуються з молитвою, і, нарешті, повільно потрапиш у світ Маги, де на кожному кроці безлад і плутанина, ніби йдеш крізь павутиння папороті, сплетене павуком Клеє, і раптом потрапляєш у коло Міро, оточене попелястим полиском дзеркал Вієйри да Сильви, – світ, де ти рухалась, мов шаховий кінь, котрий ходить як тура, яка пішла як слон…»
Кортасар написав про одну жінку – як про всіх, і про всіх – як про одну жінку. Мені нема чого більше додати.
Оскільки це неправильна книга, я дозволю собі робити в ній усе що заманеться!
І тому, аби зробити «велику рекламну паузу», розважу вас майже вигаданими історіями.
Все буде…
…Ось уже кілька днів поспіль мені телефонує знайома й довго розповідає про те, що «загалом, усе погано».
Дивним чином, вислуховуючи її вп’яте, я несподівано знайшла чудодійний спосіб не просто змінити її безнадійну інтонацію в голосі, але й пробудити бойовий дух і навіть деяку радість саме від того, що здається їй таким жахливим.
Хочу поділитися цим досвідом. Адже він – перевірено! – дієвий.
Отже, на перший дзвінок зі скаргами на життя (перелічувати їх немає сенсу, оскільки простіше увімкнути телевізор і послухати новини), я відповіла тими самими ж скаргами.
З міркувань чистої солідарності.
Адже якось ніяково радісно розраджувати людину, у якої «все погано».
Ось я і пообіцяла, що далі буде «ще гірше» і тому сьогоднішній день варто сприймати з оптимізмом.
Аргумент не подіяв. Знайома розридалася. І пообіцяла повіситися.
На другий дзвінок я вирішила реагувати помірковано і делікатно.
І, виходячи з тих міркувань, що людині в своїх стражданнях варто знати, що вона не одна, що є ті, кому «ще гірше», зробила «відповідь Чемберлену» у вигляді докладного перерахування своїх проблем, вад і негараздів. А також перерахувала негаразди всіх своїх далеких і близьких знайомих. Ось, мовляв, одну звільнили з роботи, у другої – чоловіка, у третьої взагалі – і її, і чоловіка, у четвертої чоловіка не звільнили, але він – алкоголік і т. д. і т. п. Знайома трохи підбадьорилася. Але цього разу пообіцяла повіситися я, адже все перераховане здалося мені жахливим і безвихідним.
Наступного дзвінка я очікувала з жахом.
Як і передбачала, макабричними голосами ми переповіли одна одній зміст газетних шпальт і теленовин.
Всадивши слухавку в телефонний апарат, мов сокиру в плаху, залиту кров’ю, я розлютилася, згадавши булгаковське: «розруха – в головах!»
Особисто мені не хочеться мати в мізках такий «подаруночок»! І коли наступного разу я почула зі слухавки чергове зведення поганих новин, сказала: «Чудово!», чим, вочевидь, збила з пантелику мою знайому, адже в слухавці зависла глибока пауза.
Чудово, повторила я: життя в черговий раз дає нам шанс довести хоча б самим собі, що ми – не фуфло, не царство тіней і не ляльковий театр Карабаса Барабаса, котрий старанно смикає нас за нерви, пророкуючи те, на що ми так легко ведемося – «все буде погано і… довго».
Отже, продовжувала я, дослухаючись до тиші на тому кінці дроту, особисто я не дам загнати себе в цей ляльковий театр і зробити з себе плаксивого П’єро.
А якщо доведеться починати все з нуля, то це набагато цікавіше, ніж одразу потрапити «в десятку».
Адже той, хто не пізнав, що таке справжній нуль, ніколи не дізнається, на що здатен у вирішальну мить. А хто ніколи не падав, ніколи не пізнає, який це кайф, коли злітаєш! До того ж – з голого асфальту, об який тебе хотіли розтерти на порох.
Одне слово, у розмові з нещасною знайомою, я так розлютилася, що навіть перейшла до цитування Ніцше, котрий, як відомо, дуже не полюбляв ниючих і скиглячих громадян і віщував їм потрапити під лопаті природного відбору.
Відчувши, що стаю дедалі різкішою, я подумала, що мої аргументи не для слабкодухих, що, можливо, я не маю рації і варто було б черговий раз поскиглити разом, нарікаючи на «кризу-владу-банки-тарабанки» і на традиційній песимістичній ноті побажати одна одній традиційного безсоння.
Або ж довести не менш традиційні докази про те, що «пташка Божа» знаходить свої крихти в трудах праведних.