Підстриглася!
П’ю каву.
П’ю віскі.
П’ю…
Ефект андерсенівського чарівного горщика.
За що цілувала принцеса свинопаса?
За горщик, котрий сповіщав дуже просту річ: що в кого готується на обід!
І більше нічого. Тільки про котлети, баранину з рисом, вареники і компот з вишнями.
Тому так багато коментів про те, чи стригтися бідній Насті, чи лишити все, як є.
Всі точно знають, що робити.
А головне, що всім все «нравіцццца».
«Я їхав їх мочити…»
(Літературна обробка почутого зі збереженням стилістики)
До цього нарису, певно, варто додати пояснення. Але воно може бути надто довгим – на цілу книгу набереться. Але що пояснювати? Варто лише поставити дату і місце, де все те було почуто й записано: 14 грудня 2013 рік, Київ, Майдан. День «народного віча», вечір концерту «Океану Ельзи» і тривоги, що привезені зі сходу та півдня «тітушки» посунуть бити «бандерівців». Або – навпаки…
І гордість за те, що цього не відбулося. Як би того не хотіли політики.
Хоча починалося все приблизно так:
«…ми їхали мочити гадів!
Пашка сказав:
– Будемо мочити!
Мамка теж їхала. Тільки від своєї шахти. А я так, сам по собі, бо все одно робити нема чого, місяць як звільнили. А мамка записалася в першій десятці. Мовляв, коли ще столицю побачить, колись у юності була – на човні з батянею каталась по Дніпру.
– Мені б тільки в очі їхні подивитися, – сказала. – Тільки в очі! Ми тут працюємо, жили рвемо, а вони… У-у-у! Ми б, може, тут теж могли б щодня мітингувати, але ми працюємо, ні про що таке не думаємо.
А ми їхали конкретно: мочити гадів! Мамці я про це нічого не сказав. Але кийок від керівника отримав, шапку. Адже я взимку без шапки ходжу, а він побачив і сказав: непорядок. І видав шапку. От які ми! Аж серце зайшлося від гордості за людей – нічого не пошкодують, останнє віддадуть. Ми такі. Ми – сила.
Тому ми їдемо.
Все так урочисто відбувалося. Як у кіно.
Телебачення було. Мамку зняли. Вона те саме:
– Їду подивитися в їхні очі!
Ну то ясно. А от Пашка вжарив:
– Владу підтримати!
А тітка з мікрофоном – йому:
– У чому?
Він спочатку не зрозумів, посміхнувся в мій бік, мовляв, от дурна баба, не розуміє: підтримувати та й усе. Просто – підтримувати. Але підібрався, адже все ж таки покажуть його по тєлєку:
– Ну… За союз… той, Євросоюз, чи шо?
Та баба в мікрохвон посміхнулася, а Пал Палич, той, що шапку дав і списки складав, відтіснив її від Пашки. Щоб зайвого не бовкнув. А Пашці що? Він усе правильно сказав, адже ж не скаже прямо, як є: мочити їдемо!
А той Євросоюз – що воно таке і з чим їдять, нам пофіг. Ми люд робочий. Нам аби зарплатня була вчасно. І щоби ракети НАТО в наших забоях не стояли! Адже і про таке подейкують. Про ракети, для котрих забої звільняють, про те, що будемо шестерити в американців, що все зупиниться. Все! Хоча, бля, моя шахта давно зупинилася – тому й звільнили. То вже, певно, пішла та жара, проти якої нас до столиці зібрали. Все ж давно вже позупинялося. Тепер їдемо владу захищати. Якщо ще й влада зупиниться, що тоді з нами буде?!
Кароче: хто для чого, як моя мамка, а ми їхали конкретно мочити.
Пал Палич нас на день раніше зібрав, за день до потяга ще. Каже: кийки короткі мають бути, щоби під куртку можна було сховати або в рукав. Кийки або свинцівка. Я взагалі-то свинцівку більше поважаю: затис у долоні, а в разі чого викинув і кінці у воді! Каже: в шапці по три дірки зробити – від морозу, щоб лице не мерзло. Ну і таке інше говорив, про що взяв слово мовчати. А що мовчати? Мочити їдемо!
Приїхали. Мамка прямо на вокзалі: ах-квах, як все змінилося, мовляв, «гдє мої сімнадцять лєт!», Хрещатик-трещатик, «я-а-а-ак тебе не лю-ю-ю-бити, Києве мій!» Мамка співати любить. Хотіла до Цуму бігти. А нас – до автобусів одразу. Кажуть, приїдемо на місце, там польові кухні чекають: каша, чай.
Поїхали.
Тут теж теле-баби в жовтих накидках. «Преса-принцеса»!
Одна така знову до нас:
– Для чого приїхали?
– За владу стояти!
– А ви до Євросоюзу хочете?
Я мовчу, мені пофіг. А Колян каже:
– А хто ж євро не хоче? Нам тільки в гривнях видають!
– Скільки видають? – питає теле-баба.
– По двісті, – то вже я важно так відповідаю в мікрофон: нехай і мене побачать, – але то увечері, як на мітингу відстоїмо.
Приїхали на місце – у самий центр. Там вже нас багато зібралося. Пал Палич колону зібрав, вручив прапори – пішли за загорожу. Холодно. Кєрнуть не можна, за чаєм – черга. Мочити немає кого, бо всі свої. А ті – за двома кордонами мєнтів, їх ледве видно, хоч підстрибуй!
Пашка каже, ну й фігня: загнали, мов биків до стайні. А мочити ж коли?