Моя перша книжка також більше ніколи не повториться. Вона давно вже існує в зовсім інших виглядах, навіть має одну престижну відзнаку.
А тоді це був маленький «пробний» покетбук розміром з долоню, виданий у Львівському видавництві «Піраміда» (низький уклін!) – «Ранковий прибиральник».
Слова, яких доти не знала, що воно таке – «автографсесія», «презентація» – стукали в скронях, як «Ленінградська симфонія» Дмитра Шостоковича, без переможної кульмінації.
Дійсно: до стенду, де я сиділа, мов наречена, вирядившись у білий костюм, за кілька годин підійшло людини зо дві. (До речі, обіцяю: хто принесе цю книжечку з моїм підписом того року – отримає приз!) Сором і жах…
А сама презентація мала відбутися в етнографічному музеї – одна на трьох: з Богданом Жолдаком і Володимиром Єшкілевим. Можливо, нині хлопці образяться, але засвідчую: представників видавництва вкупі з нами була така сама кількість, як і «вдячних слухачів» у залі.
Двоє з них – Леся Воронина і Марина Муляр – були з боку «нареченої», решта – чоловік зо п’ять, певно, були друзями хлопців.
Нічого, виступили, оком не змигнувши! Адже в нас було чудове виправдання: саме в цей час мав презентацію сам Пауло Коельйо!
Черга до нього розтягнулася аж по всій довжині вулиці Коперника. І усвідомлення того, що десяток божевільних ентузіастів прийшли саме до нас, а не потонули у вирі прихильників великого Пауло, ми вирішили вважати неабияким досягненням.
– Роздобудя, ну, ми ж прийшли! – втішала мене Леся.
А Маринка пискнула про те, що мені дуже личить білий костюм…
На цьому свою місію на Форумі та подальших подібних дійствах я могла б вважати закінченою: куди мені (навіть і всю в білому!) до священних письменницьких лав, а головне – до читачів, котрим на мене начхати (навіть і всю в білому!).
Але, як кажуть у казках, «не так сталося, як складалося». І попри такий шалений провал, наступного року я вже досить мужньо «відсиділа» на двох стендах видавництв з двома наступними книжками.
І навіть уже змогла безстрашно дивитися в очі покупців без залицяння бездомного цуцика і відчаєм пофарбованої коняки на циганському ярмарку…
…З того першого в своєму житті Форуму приїжджаю у Львів регулярно, безперебійно, майже «наркоматично», адже без цього вересневого ковтка Свободи Слова весь наступний рік буде здаватися прісним і «недоукомплектованим».
Як авто без керма.
Як застілля без друзів.
Адже в усьому цьому шаленому вирі, яким є Форум – з неймовірними читацькими чергами до стендів, зі штовханиною на сходах, з безліччю заходів, до яких треба вчасно добігти, з неможливістю осягнути неосяжне (до речі, саме цей шалений вир мені й подобається!) – головним вважаю зустрічі з друзями.
Однодумцями.
Опонентами.
ЧИТАЧАМИ!
Чорний квадрат
Часом здається, що всі ми тупо борсаємося в мілкій, укритій зеленим слизом калюжі амбіцій і дикого небажання почути одне одного. І не здатні сказати королю, що він голий.
Непрофесіоналізм міцним кільцем стискає все живе, все, що поки ще може називатися мистецтвом. Це дуже тісна калюжа, яка спершу може здатися рікою, морем чи навіть океаном – аж поки ти переплив її з кінця в кінець. До того ж вона переповнена «родичами родичів» – мафією, на яку не полює поліція. Адже вона – невловима.
Про що йдеться?
Про тупі серіали, тупі журнали, ідіотичні ток-шоу, бездарні й бездушні художні проекти, «гопацькі» державні заходи, політичний паноптикум. Про «совок», який закінчиться лише із (прости, Господи!) останнім його могіканином – з вахтеркою на дверях театру, буфетницею у привокзальному ресторані, «жеківкою», що видає довідки, чиновником, що кланяється, мов китайський порцеляновий песик…
Про те, що Тетяна Толстая назвала «Чорним квадратом».
Я не знаю, чи потрапить вам до рук цей нарис, але не можу втриматися від того, аби не навести цей уривок…
«Митець «доквадратової епохи» вчиться свого ремесла все життя, бореться із мертвою, сталою, хаотичною матерією, намагаючись вдихнути в неї життя… Часом його праця і молитви увінчуються успіхом; на коротку мить чи на мить довгу «воно» трапляється, «воно» надходить. Бог (янгол, дух, муза, часом – демон) поступаються, згоджуються, випускають із рук ті речі, ті ефемерні почуття, ті клаптики небесного вогню, імені яких ми не можемо назвати, котрі вони зберігали для себе, для свого, прихованого від нас, дивовижного помешкання. Випрохавши божественний подарунок, художник відчуває мить гострої вдячності, неприниженої покори, незганьбленої гордості, мить особливих, світлих сліз, що очищують… «Воно» накотилось – «воно» проминає, як хвиля…