— Знаменито! — сказав лейтенант. — Знаменито, брат!
— От здорово, спасибі вам! — сказав солдат і закліпав очима на Максима. — Я тільки не пойму, як же це так, що ви самі її раніше не з'їли, га?
— Буває, брат… — прошепотів Максим своїми репаними й смаглими, вже посмаглими від гарячки, губами й узяв грудочку снігу. Смокчучи її, зачепився поглядом за лейтенантів кашкет — і згадав тюрму й винахідливість в'язнів.
— Ви шукаєте паперу, хлопці, а папір при вас! — звернувся він до своїх нових друзів.
— Де?! — аж скинувся лейтенант.
— Ось тут, — постукав Максим пальцем по його козиркові.
— Та тут картон! Е–е, я вже дивився.
— Ану, давай його сюди.
Лейтенант миттю відірвав геть козирок «з м'ясом» і подав Максимові.
Максим обдер геть матерію — всередині був шматок білого дебелого картону. Але це якраз і було те, що треба. Обережно й пильно, настирливо взявшись до цієї кропіткої роботи, Максим розслоїв помалу картон на тоненькі, зовсім тоненькі листочки… Лейтенант і солдат аж заржали, зайшлися веселим, щасливим реготом.
— Ну, ти, я бачу, й сукин син! — ляпнув лейтенант Максима по плечі. — Якби я був Сталіном, я б тобі дав не тільки орден за це, а й звання «героя СССР». Де ти навчився такої премудрости? Га?
Максим промовчав. Навіщо йому знати, що такої премудрости можна навчитися тільки в сталінській же таки каторзі тієї «країни соціялізму», де видають ордени, що не варті навіть і шматка газетного паперу. Замість відповіді Максим скрутив козячу ніжку й наставив її по махорку.
Вони всі зробили по козячій ніжці. Але тут постала нова проблема — проблема вогню. У них не було вогню. Вояки обшарили геть усі свої кишені, бідкаючись — «були ж, ось тут були сірники», але нічого не знайшли. Нема! Тоді Максим витяг своє кресало й кремінь і попросив пошукати якоїсь вати з одежі. Вата знайшлася — на лейтенантові були ватяні штани…
І от вони заходилися кресати. Кресали всі за чергою. Дедалі все з більшим оскаженінням. Вони геть позбивали пальці й розтерзали, розскубли лейтенантові штани, але вогню не могли здобути. Бились, може, з півгодини. Нарешті лейтенант люто вилаявся й запропонував покинути. «Не буде діла». Він уже кинув кресати. Солдат теж уже випрягся. «То дурна, безнадійна робота». Лише Максим не здавався. Він з олімпійським спокоєм бив і бив у кремінь крицею, висікаючи снопи іскор, і не втрачав надії. Ба, він абсолютно був певен, що вата рано чи пізно, а таки загориться. Фокус полягає лише в тому, щоб вибрати хоч трішки сухої, не пропотілої вати. Він завзявся кресати доти, доки викреше, хоч би йому довелося кресати тут і до кінця свого життя.
— Покиньте, — сказав лейтенант. — Це безнадійна справа.
— Ні, — зітхнув Максим. — Якщо це безнадійна справа, то вибратися нам з вами живцем до хати — ще безнадійніша. Але те й друге в наших руках…
І кресав, і кресав.
І ось — вата нарешті задиміла. Викресав! Задиміли цигарки… Попливли хмарки тютюнового диму над «табором» трьох мандрівників.
— Е–е… — сказав роздумливо лейтенант, захлинаючись махорковим димом. — Ти, я бачу, зух!.. — і крутнув головою значуще. Допаливши одну козячу ніжку, він звернув другу та все дивився на Максима.
— Скажи, звідки ти є? — спитав нарешті.
Максим назвав своє місто.
— Он як? А ми ж звідти йдемо! А жінка є?
— Є.
— І діти?
— Синок… І дочка…
— Гм. А як звуть синочка?
— Борис.
Лейтенант про щось задумався. По хвилі:
— Гарне ім’я… Мого батька теж Борисом звали… І куди ж ти йдеш?
— Та… доганяю ж часть…
— Маладєц… — сказав лейтенант глузливо й зітхнув, насупився.
— Як і ви… — додав Максим.
— Авжеж, — згодився лейтенант тим же тоном.
— А хто ж це, хлопці, є там у вас у Борисівці?
— Є… Моя наречена… Пошти жінка. Я біля неї б як у Бога за пазухою!..
Зайшла мовчанка.
«Чи він справді, чи ваньку валяє?» — знову вела тієї ж самої Максимова нашорошена думка.
А солдат і собі зітхнув:
— Ex, молодці хлопці, которі там, у Рябині…
Максим спитав, що ж то за «хлопці в Рябині».
— Дві сотні… Встромили на фронті гвинтовки штиками в землю й пішли додому… Чернігівські, сумські, лубенські…
Лейтенант промовчав. А солдат подивився на Максимове пальто та:
— Ex і пальто ж на вас добре!