Лють розбирає Максима така, що він вибухає дикою лайкою на весь голос, клене вітер і цілий світ, мов божевільний. Вітер йому затуляє рота, не дає йому слова. І Максим скаженіє ще більше.
Господи! Куди ж ти дивишся?!. Якщо ти взагалі дивишся… Хіба ж це вітер? Вітер — це той пестливий і ніжний, що, як усмішка матері, голубив його колись, у дні його дитинства, на цій же таки самій землі. Він цілував і пустотливо гортав волосся. То був вітер. Вітерець… А цей… А будь же ти Богом і людьми трижди розстопро–про–про–проклятий!!!
І кляв, і кляв.
Максим відчував, що йому ставало все тяжче й тяжче рухатись. Якась злобна сила його не пускала, приковувала, хотіла покласти на землю. І те, що він ніби кричав, кленучи, — то йому тільки так здавалось. Він зовсім і не кричав… Коли б він зміг послухати сам себе збоку, то переконався б раптом, що він не кричав, а тільки бурмотів — хрипко й божевільно.
Потім лють минула й лишився жаль. Жаль видавлював сльози, що відразу ж замерзали на очах. Максим уже ладен був опуститися навколішки й благати той вітер, щоб він перестав, або щоб хоч почекав, якщо вже не може стати знову таким, як був давно–давно колись. Та відчував, що якби опустився тепер, то більше б уже ніколи–ніколи не встав. А вітер однак собі дмухатиме. І ні тобі скирти, ні тобі хати, ні тобі нічогісінько ніде. Степ…
По якомусь часі спереду щось забовваніло в сірій мряці. Ближче. Щось фантастичне посувалося назустріч.
Хата?!!
Людська хата!.. Ось вона! Стоїть над дорогою. Над самісінькою цією степовою дорогою, по якій ішов Максим, уже наполовину обернений у крижину. Обставлена чимсь, забарикадована від вітру, обтикана стовпцями й глицями замість тину — хата! Одна–однісінька, без ніяких інших будівель, але то нічого. Для того щоб урятувати людину, цієї хати було цілком досить. Максим зрадів їй, як рідній матері. Хата!.. І люди в ній. Люди!.. Підходячи, Максим чув, як у хаті щось гомоніло, хоч і було темно — ніде не було видно й натяку на світло.
Максим обійшов хату навколо і здивувався. Далебі, це була хата «без вікон, без дверей» — як у казці. Ні, вона була просто товсто обставлена очеретом, скошеним улітку надзелень і так висушеним. Очерет той був буйний, листатий і височенний. За ним, як за муром, не видно було ні вікон, ні дверей.
Нарешті Максим таки знайшов у заглибині між очеретом двері. («Така товста очеретяна кожушина! Тепло, мабуть, там у цій хаті!!.») Знайшов двері й постукав.
Мовчанка. Бурмотіння всередині раптом урвалось, затихло. Мертва тиша. Тільки вітер шумів в очереті, мов у лузі, гойдаючи буйний лист та «лисиці» вгорі.
Максим постукав дужче.
Мовчання. Мертво. Глухо. Ніби пустка. Тоді Максим знайшов віконечко — теж у заглибині. Постояв якусь мить, вагаючись (може, там справді нікого немає?). Але по деякому часі вухо знову виразно вловило гомін усередині. Є!.. Там є люди!!.
Максим постукав у віконечко, всунувши голову в заглибину, як у пащу. Гомін затих. Мовчанка.
Ще постукав.
Мовчанка.
Настирливо постукав з усієї сили.
— Чаво тібє?!. — озвався нарешті злий жіночий голос. Озвався тією мовою, якою говорять усі чужі колоністи на пограниччі Слобожанщини, по всіх отих Люджах, Верхолюджах, Пожнях, Верхопожнях…
— Чаво тібє?..
— Люди добрі… — прохрипів Максим, зворушений до глибини душі людським голосом. — Люди добрі!.. Пустіть… погрітися…
— Ну–ну!.. Пррахаді сябє!!.
— Трішечки… Люди добрі…
Мовчанка.
— Перевзутися… Тільки перевзутися ж…
І переступив з ноги на ногу, спіймавши себе на такій брехні. «Перевзутися!» Господи! Він же цілком босий. Так він у житті ще ніколи не брехав. «Перевзутися».
— Люди… А?..
В хаті раптом закричало злобно, люто й глузливо, на два голоси — чоловічий і жіночий:
— Їді — іді!!! Чаво там!!. Наші пашлі, і ти, сволоч, іді!!. їді к… матері!!.
Максим відзначив, що той погрозливий чоловічий голос був зовсім молодий і такий же молодий був голос жіночий.