— Боже, Боже… Таж він уже й не при пам'яті…
Максим посміхнувся, повів бровами заперечливо й розплющив очі.
Перед ним стояла жінка. Вона прийняла руку з чола й, підпершись нею традиційно в підборіддя, дивилась на Максима трохи збентежено й зрадівши водночас. З непокритою головою, в старовинній селянській корсетці поверх полотняної, з рясно вишитими рукавами сорочки, вона стояла так, як вийшла щойно з двору, зі своєї хати. Не стара з обличчя, лише надміру змучена турботами й горем, що промовляли самі за себе з її зажурених очей.
— О! — промовила жінка, оговтавшись. — Що з вами? — й розсердилась сама на себе. — Дурне питаю!..
Скажи ліпше, чоловіче добрий, хто ти й звідки?.. Ні–ні, не йдеш звідки (звісно, звідки тепер люди йдуть!), а родом звідки?
Максим подивився на неї якусь мить мовчки, слухаючи тембр її голосу — приємний, лагідний і… знайомий. Так–так, знайомий, бо материнський! (У кожній жінці зберігається щось величне, найкраще в світі: Мати! Це він давно вже помітив.) Подивився… А тоді коротко сказав, хто він і звідки. І вже після першої фрази по очах побачив, що на жінку зробила найбільше враження його мова. Жінка навіть не дослухала до кінця, а захапалася, заметушилася біля Максима:
— Та це ж ви, мабуть, учитель!.. Та чого ж ви тут сидите! Ходіть же до хати… Та ви ж голодні… А я й бачу, що щось не те… Воно, бач, помітно, хоч і в дьоготь людину обмаж… Я вас не знаю, не чула такого прізвища, але ви, мабуть, учитель або ж якийсь український інженер наш… Ну так, я ж бо по мові чую й бачу. О, я бачу!.. А я вийшла з двору та й дивлюся — чужий? Так ніби й не чужий. Ніби ж наш… Господи! Та йдіть же, йдіть у двір… Бо ж тут і небезпечно — бач, сновигає скрізь та погань.
І, гомонячи, жінка потягла Максима в двір, а з двору до хати. Даремно Максим у дворі, глянувши на ту хату, гарну й чистеньку, як лялечка, впирався, благав залишити його тут на колодках під парканом у затишку. Бо ж як поглянув на свої бруднющі ноги, на свій жахливий одяг, то йому стало аж страшно йти до чистої хати, до затишного людського житла. А з вікон, завішених гаптованими фіранками, видно було, що в тій хаті, мабуть, було ідеально чисто й затишно. Але відмовлятися було неможливо, бо жінка гнівалась. І вже мала образитись, — чого ж це він, мовляв, такий гонористий? Чи, може, з таких великих панів, що до бідної матері не хоче зайти, незважаючи на добре слово?..
Нарешті Максим таки почалапав до хати слідом за жінкою.
А в хаті вона посадовила його на покуті, як дорогого гостя, а тоді, обливаючись буйними сльозами, почала розпитувати, а чи не бачив же він і її сина молоденького та й її чоловіка старенького десь там?.. Отакі–от вони й отакі… Вигнано їх із торбами часть свою доганяти, погибель свою шукати… і вони пішли десь, як у тую неволю злую турецькую… З тими… Бодай їм… Чи не бачив же він, га?..
Вона вже всі очі продивилась–видивилась, виглядаючи. Хто не їде, хто не йде — всіх питає–розпитує… А йдуть, ідуть люди! Багато отак пройшло вже. Чимало й умирає по дорозі, а німці та «свої бандити» ще їх і розстрілюють. Та вони крізь вогонь і крізь смерть, спотикаючися, біжать… Которі сильніші — доходять… А її син — орел хлопець! Як дуб кремезний. Та й старенький її, нівроку, ще кремезний, трижильний, — на каторзі совєтській був і не загинув! А тепер–от — нема…
Жінка побивалася, заглядала Максимові у вічі та все розпитувала, плекаючи іскру надії. Максим дивився на неї, слухав її, і було в нього таке відчуття, ніби він перед нею тяжко–претяжко завинив, перед цією матір'ю, бо ж не бачив ні її сина–сокола, ні її чоловіка старенького. І чом же він їх не бачив, не зустрічав де–небудь?!.
— Ні, не бачив, — проказав він із жалем, зітхнувши тихо. — А може, й бачив де, та, не знаючи, як впізнати?.. Ідуть десь! Авжеж, ідуть… І прийдуть. Всі «трижильні» прийдуть! Неодмінно… Всі…
І потішав матір Максим, і підбадьорював її, щепив гілочку надії, як гілочку цвіту вишневого, в її серці, а сам ледве сидів, — хата йому пливла шкереберть.
Хата пливла шкереберть, проте Максим усе в ній чітко бачив. Чиста, затишна, малесенька хатина на дерев'янім помості, зі сталевим українським стародавнім килимом над дерев'яним ліжком, з маленьким портретом Шевченка, що висів біля покуття, мовби образок, під королівським рушником, понад усіма фотографіями, що ними була обліплена вся стіна. Посередині — чепурна піч, заслонена дерев'яною заслінкою й завішена понад припічком ситцевою шторкою. На другій стіні — під шклом у рямці диплом інженера–хіміка, а поруч, теж у рямцях, — похвальні грамоти та листи відзначення.