Сон приходить, муркочучи, лагідний, рідний, ніжний, сон — як визволення. Чад і сморід, утома й біль лишаються самі по собі, а душа сама по собі. Тепер її охопило інше почуття — хвилююче почуття радости, відроджене десь з глибин, нікому не висловлюване, але таке, що колись було. Воно було. Почуття радости, що витискає сльози зворушення. Лише те почуття тепер приправлене гіркотою й іронією…
От вони машерують. А навколо — квіти… квіти… квіти…
Сонячний Львів. Величезні юрбища. Люди на бальконах і у вікнах будинків. Рідні й нерідні, близькі й далекі, але все свої — друзі, товариші, матері, батьки, сестри… Безліч їх! А вони — військо, щойно нарекрутоване, юне, сповнене надій, сповнене жадоби небувалого подвигу за них, за всіх отих, що обсипають квітами, мерехтять до них сльозами, обсипають благословеннями. Квіти… квіти… квіти… Веремія квітів. Квіти летять з усіх боків і падають, падають, як весняний дощ, перетканий веселкою. А разом з ними — теж немов квіти — дівочі усміхнені обличчя, пломеніючі очі, очі, очі — безліч їх, вони товпляться обабіч… І, збільшуючи мерехкотняву водоспаду квітів, мають, немовби пелюстки, руки, безліч піднесених рук мають привітно… А крізь той дощ квітів, крізь ту мерехкотняву рук машерують вони. Це вони машерують вулицями гордого, древнього й славного українського міста, що до болю, до крику прагне знову волі й блеску… Воно про те снило у всі тяжкі години плачу й горя всенародного, протягом десятиліть, століть, з давен–давен, і тепер, в час масових шибениць, мордів і розстрілів, в час найбільшого відчаю… І ось неначе вдарив десь сонячний промінь і позолотив надією темні мури журби й жалоби… І це тому стільки урочистостей, стільки мерехтіння очей, стільки наївного шалу… Це тому мешканці цього древнього, змученого міста закидають їх квітами. Квітами надій, квітами воскреслих сподівань, квітами віри у чудо…
Це не сон. Це — спогад.
Їхня дивізія машерує вулицями Львова. Майбутня дивізія, майбутній пострах ворога, майбутній носій немеркнучої слави, зародок великих героїчних армій… А поки що дивізія буйної молодости. Вишикувана по–військовому, молодість пружно відбиває крок.
Це все молодь, зелен–зеленісінька, цвіт землі галицької й негалицької, цвіт землі української… Між тією молоддю є зовсім майже діти, і в них тремтять уста від хвилювання. А на них сиплеться дощ пелюстків, немов материне благословення, що отут десь стоїть заплакана, згорьована, осамітнена, але виряджає дітей на великий подвиг…
І трепеще серце від зворушення.
Це його Батьківщина! її тепло він відчуває всім своїм єством, назустріч тому теплові він випинає свої молодечі груди пружно і юно…
Вони виходять на головну площу. В сонячнім сяйві вдаряє оркестра… Барабан так гагахнув, що у вухах луснули перетинки й задзвеніли…
Проклятий барабан!.. Сон не добіг того місця, як то на трибуні стояв, приймаючи параду, «губернатор» Вехтер, полковник Бізанц, а біля них низький панок в окулярах, в поштивій позі — не перед парадою, ні, а перед «губернатором» Вехтером, і такі ж поштиві перед тим Вехтером ще деякі панки, стовпи міста Львова й усієї землі славного Данила, князя Галицького…
Скинувся від шаленого струсу. Схопився й сів. Проклятий барабан!..
То не барабан. Згори сиплеться щось на голову, а повітря ще двигтить і рухається у всі боки від вибуху, що тіль–тіль стався. Несе вогнем і чадом. В темряві десь з диму пробивається полум'я, як пелюстки казкової, вогненної квітки папороті… Земля гойдається, як чардак корабля… Це ж його хата горить, його пристановище, розщеплене бомбою чи гарматнем.
Зорієнтувавшись нарешті, як тільки міг, швидко звівся. Поранена голова (ще вчора, а може, й хтозна–коли вже поранена) розсідається від болю й гарячки. Де ж товариші? Тут же були товариші! Товариші нещастя! Вони тут перепочивали разом, цілою групою в цій покинутій, в цій єдиній уцілілій на цілу околицю хаті. В українській хаті, в єдиній, мабуть, уцілілій на увесь світ українській хаті! Де ж всі?
Порожнеча. Дим. Задуха.
Його покинули.
Бач, його скинули з рахунку. Мабуть, уважали, що він доходить вже, і залишили конати на соломі. Це думка відзначила автоматично, але не було жалю. Який же тут може бути жаль? І до кого жаль? І що значить жаль? Вони не були якоюсь споєною частиною, чи групою, чи відділом, і навіть не були близькими товаришами, — вони були випадково зігнатою гураганом купкою листу, обірваного з ріжних дерев. Листу поторощеного, пошматованого, пожмаканого, виваляного в болоті, в бруді, в крові. Гураган дмухнув — і лист покотився далі, погнав несамовито, хто куди потрапив, наосліп. А він зачепився, але й його–от подув гурагану зриває знову, віддирає від землі, щоб котити далі, такого ж поторощеного й пожмаканого, зшарпаного.