Особливо ж кепське почуття в людини, коли вона зовсім юна, коли вона не жила ще на світі. Ще як від тієї війни далеко, тоді вона тримається браво, навіть бойових військових пісень співає, але коли вона до тієї війни наближається, коли вона йде не на кінофільм військовий, а до фронту, коли раптом починає на собі відчувати подих тієї війни, близькість того фронту, коли вона вже відчуває тремтіння землі й клекіт на обріях, тоді їй стає тоскно, вона робиться зосереджена, мовчазна, нашорошена. Та вже зовсім кепське почуття в людини, коли вона вперше йде «нюхати пороху», а назустріч їй чимчикують справжні солдати, закурені димом і замурзані потом, явно утікаючи, з усіма прикметами паніки на собі, напівзамучені й напіврозпряжені з дисципліни, як у данім випадку…
Погана, погана це прикмета, якщо вермахтівці так панічно чимчикують на захід, і погана це психічна зарядка для молодиків. А вермахтівці чимчикують, та ще й посміхаються понуро й презирливо, мовляв: диви! Тю на вас! Куди це ви?! Верніться! Такі зелені й наївні, такі жовтороті чимчикують на схід, не знаючи, куди ж це вони чимчикують і що їх там чекає!.. Ідуть–от немов на параду, в новеньких шоломах, з новенькими рушничками, й пістоликами, й «машінен–геверами», з парою мінометів, з одним танком–«тигриком», з кількома батарейками, і куди?! Куди ви?! Проти такої сили–силищі?!. Верніться! Утікайте з нами…
Але цього їм ніхто не говорив, це тільки так увижалося й вчувалося, це так можна би було зрозуміти оті погляди замурзаних потом, і пилом, і порохом війни, вимучених і розтерзаних вермахтівців, що чимдуж тюпали на захід, апатичні й з усього зрезигновані…
Петрів ешелон був одним із останніх, а може, й найостанніший. Вивантажувався ешелон на станції Ожидів. Як командир батареї тяжкої артилерії Петро мав багато клопоту і, вивантажуючись, кляв когось на чому світ стоїть. Звичайно, кляв у душі, мовчки, понуро. І як тут не клясти! Ніби на сміх і глум в наш час, час наймодернішої техніки, особливої військової, його батарея пересувалася кінною тягою. Воно, звичайно, романтично, навіть поетично, і до того ж несло від того старовиною козацькою — коні ж!
«Ой коники воронії!..» Але будь воно прокляте, таке діло. Після того як він командував батареєю, руханою тягачами сталевими ХТЗ (Харківського тракторного заводу), та гарматами–самоходами, раптом коні… Жах! Вічна його мука. Ще коли б він не мав людського серця, але ж він мав людське серце, що мало свої примхи, а серед тих примх, на тлі невеликого–то жалю до людей був у тім серці великий жаль до інших живих істот. І от ці коні… Йому шкода цих коней — бідолашні тварини! Вони були неспокійні від інстинктивного відчуття загибелі. Стиналися від шаленої напруги. Били копитами й шарпалися, пряли вухами, чуючи тими вухами рев літаків і не дуже–то далекі вибухи бомб, нервувалися, а деякі без причини жалібно іржали, позираючи навколо, — вони без сумніву угадували своїм інстинктом близьку смерть. Від цього командирові закрадався в серце неспокій, не тільки жаль до тварин, а ще й неспокій за дальше: ще ж вони тільки вивантажуються! Та ще й не під вогнем ворога. А далі?! Що буде далі? Ну як йому воювати на цих кониках, коли тепер навіть залізні машини стають цапки й не хочуть іти вперед?! Але під охороною зеніток гармаші та їздові запрягали по чотири парі коней до кожної гармати й по чотири до ляфета, а так само запрягали паровиці до возів із зарядними скринями і вчвал скочувалися від залізничної колії геть під гору. Петро, підтягши міцніше ремінець шолома під підборіддям, курив понуро й зрідка кидав короткі фрази розпоряджень своїм людям…
Коли вивантажувався ешелон, прибув машиною на станцію командир їхньої дивізії, генерал Фрайтаг. Він приїхав новеньким військовим «опелем». І Петро мав тут нагоду його бачити. І мусив собі признатися тоді (і увесь час потім це враження його переслідувало) — вражіння від командира дивізії було досить–таки кепське, погане. А це багато значить для вояка, яке враження на нього справляє найстарший командир. З давен–давен ведеться, що для вояка командир тільки тоді командир, якщо він собою заступає батька. Недаремно в старовину (та й пізніше) до титулу найстаршого воєначальника в Україні вояки додавали ще додатковий титул — «батько». А це що? Це батько?..