Петра це бажання опанувало цілком. Немов тому вмирущому глянути на живих востаннє, так йому кортіло глянути в обличчя ворога — в живе обличчя, в його очі, — який він?
І от, ніби зумисне для того, щоб зробити Петрові приємність, вже тоді, коли здавалося, що ворог змінив напрямок танкового маршу на захід, перенісши його південніше, раптом на шляху з'явилася група тяжких танків Т–34 — шість штук — і, звернувши з шляху, помчала просто на той відтинок, де був Петро зі своїми недобитками. Це було кущувате й добре укріплене узвишшя, що панувало над шляхом, замикаючи його вогневою заслоною. Шлях був захаращений розбитими машинами, возами й укритий чорними вирвами та горами свіжої землі, як кротовинами. Петро лежав з Дібровою в рові в самім центрі відтинку.
Побачивши, як ідуть танки просто на них, Петрові похололо на душі. Не тому, що це танки. Це не перші танки, що він їх бачив, але ці йдуть спеціяльно на них. І то тоді, коли його батарею розбито й він мусить боронитися з не властивою для нього зброєю! Та й тієї обмаль! А танки, кваплячись, повзли з грохотом, то поринали в заглибини землі, в лощинки, в зустрічні ями, то підносилися знову вгору довжелезними хоботами гармат. Ті гармати раз по раз ригали полум'ям просто себе. Поруч з гарматами нестримно тиркотіли кулемети, засіваючи все навколо свистом і шумом заліза. Від того свисту й від того реву аж вітер піднявся, так здавалося. За танками летіла геть трава й груддя землі, як з–під лап вогнедихих драконів, що тую землю дерли пазурами й метали на всі боки. В міру наближення танків усе живе все більше прилипало до землі в своїх ровах і ямах. Петро глянув на Кирила Діброву — бідолашний хлопчина зблід смертельно й безтямно дивився просто себе в землю витріщеними очима. Навряд чи він щось бачив. Він тільки слухав рев, слухав, як наближається вірна смерть, і тратив панування над собою з кожною секундою. Петро теж відчував, як нерви йому відмовляють в послухові. Багато разів він дивився смерті у вічі, але бути живцем похованому, притоптаному такою потворою, ще й прискородженому, — це страшна перспектива, гірша від усіх можливих. І рятунку немає. Гармати мовчать, бо їх, либонь, на цілім їхнім відтинку фронту вже немає. Утікати? Неможливо. Битися? Чим? Хтось ліворуч від них з жахливим криком вихопився з ями й кинувся навтьоки, але тут же був посічений з кулеметів і впав навзнак головою назад, у яму, з якої був вистрибнув. Кирило Діброва, спаралізований жахом, стояв навколюшках у рові біля Петра, стояв зсутулений і без жодного зв'язку шепотів молитви… Молитви, яких він ніколи не знав, ніколи не вчив… Він навіть не бачив Петра. Вухами слухав залізний рев, викоченими очима дивився просто в грудку землі й напевне тієї грудки не бачив, а посинілими губами вимовляв благальні слова до Вищої сили без всякого ладу. Кадик йому шарпався спазматично — чи він ковтав сльози, чи ковтав слину, якої у роті не було… Йому, мабуть, так як і Петрові, пересохло в роті й язик став колодою, і він ковтав, та нічого проковтнути не міг… А танки наближалися. Вони вже зовсім–зовсім близько. Один іде просто на них…
Петро шарпнувся, до болю зціпив зуби, щоби якось прийти до пам'яти. Треба ж щось зробити!.. Щось зробити!.. Нерви виривалися з–під контролі, з–під панування.
Боже, яка то жаска річ страх! Страх, що паралізує волю, паралізує розум!
Ніби осяяне сліпучим прожектором, зринуло дитинство, чітко–чітко, й жах, пережитий у дитинстві, — переляк від уроєної відьми. Жах, що заморозив кров, одерев'янив жили, зупинив серце…
А потвора вже дихає ось тут…
В дитинстві Петро вхопив сокиру й без пам'яти жбурнув її в двері, де стояла відьма, — сокира так глибоко зав'язла в дубових дошках, що батько потім дивувався, звідки в дитини взялося стільки сили… В такому самому безпам'ятстві Петро вихопив у Діброви в'язку гранат, що збирався сам себе підірвати, зсмикнув забезпечника й, схопившись у рові на повен зріст, шпурнув в'язку гранат наперед, в чорну рухливу масу, а сам повалився в рів на дно. Він знає, що він схлипнув як дитина, прощаючись з усім, ні, схлипнув тому, що не міг уже панувати над нервами, чекаючи смерти, чекаючи, як посунеться на нього земля…