Зразу думав було розшукати коменданта цієї колони українських вояків і зголоситися до нього. Але подивився на все й на тих молодих старшин, а далі згадав правило, що комендантами подібних колон були завжди німці, тож і тепер, напевно, комендант німець, і в нього пропала охота зголошуватись. Та й чого? «Ні, вже краще я зголошуся в штабі дивізії!» Петрові, як здисциплінованому воякові, йшлося про тверде й законне призначення його на нову ролю, яка б там вона не була.
Проте справу зголошення перерішив несподіваний інцидент, що розігрався перед Петровими очима. Химерний інцидент і ще химерніші його висліди.
Якийсь юнак, замурзаний і розхристаний, без шолома, пер мотоциклем назустріч німецькій лявині, покрикував гостро на німців, щоб йому давали дорогу, обминав ярмарок бічною гривкою. Він прогуркотів повз Петра й гнав далі, спихаючи німців зі свого шляху. Він гнав на схід. Він вже від'їхав яких метрів з сорок наперед, минувши Петра, як раптом дорогу йому заступив якийсь чин німецької польової жандармерії з ланцюгом на шиї. Він звелів юнакові злізти, відбираючи мотоцикль, щоб їхати самому, і не на схід, а на захід. Юнак замість послухати натис на педаль і «газонув», мовчки пориваючись уперед. Тоді жандарм схопив юнака, стяг його з мотоцикля й з усієї сили вдарив у лице… Мотоцикль загнув зигзаг вліво, юнак вправо, і обоє знову зустрілися та й упали в пил. Жандарм ступнув до юнака, звів його за петельки й ударив знову в ухо. «Ду, русіше швайн!» Юнак схлипнув, захлинувшись кров'ю з розбитих уст, і, захищаючись ліктями, упав знову, а жандарм заніс знову свій кулак… Петро вже був біля них. Почувши «ду, русіше швайн!», він дуже здивувався, що це за така «русіше швайн»? Може, большевик? Диверсант?.. Лишивши панцерфавста в рові, з цікавістю ступнув ближче. Раптом помітив «левика» з розчепіреними лапами на юнаковому рамені — й у віччю йому потемніло. Немов підкинений пружиною, підскочив до жандарма і, не здаючи собі справи з власного вчинку, схопив жандарма за ковнір, повернув лицем до себе й з усієї сили вдарив його кулачищем по уху. Жандарм упав. Схопився. Шарпнув за кабур з пістолем… Але Петро миттю скинув з шиї свій «ем–пі» і рішуче наставив його в груди:
— Ферфлюхтер!.. — Він хотів сказати «дезертир», але від клекоту гніву не міг добрати слова, та це було й так зрозуміло. Мить би ще, й він би його зрешетив, якби не солдати–німці, що оточували їх. Солдати моментально схопили жандарма за руки й за плечі, стримали його й заступили і в той же час стримали Петра, дивлячись на нього здивованими, поширеними очима. Вони були чимсь вражені. Жандармові очі теж вилупилися по хвилі здивовано й розгублено. Петро думав, що то вплив старшинських відзнак на його ковнірі а чи вплив німецької мови… Але, глянувши мимоволі на свої груди й згадавши про поранену голову, зрозумів — груди йому були щедро залиті зашкарублою кров'ю, навіть штани заляпані, а ще ж на голові «чалма» теж, напевно, такого самого кольору…
— Камерад!.. Камерад!.. Льос!.. Льос!! — загукали німецькі солдати, махаючи руками на захід, думаючи, напевне, що Петро шукає шпиталь чи санітарний пункт.
Петро відмахнувся рукою, мовляв, «дякую, але відчепіться», помацав «чалму» на голові й ступнув до юнака, що сидів у пилюці біля мотоцикля й однією рукою розмазував по обличчі кров, намагаючись протерти запорошені очі, а другою тримаючи мотоцикль за колесо.
І яке ж було Петрове здивування, коли він у цьому замурзаному юнакові упізнав свого друга Романа. Це ж синьоокий романтик Ромцьо! Роман Пелех!
— Здоров, Романе! Як ся маєш?
— Доннерветтер!..
Роман схопився, приголомшений, упізнавши голос, але ніяк не міг упізнати, хто ж це говорить. Нарешті впізнав:
— Петре!
І вони кинулися один одному в обійми… Солдатські, братерські, півсерйозні, півіронічні обійми, з поляпуванням по спині, з грубими словечками, щоб прикрити ними те глибоке й щире сердечне зворушення, яке буває тільки у вояків, у друзів, приречених на смерть, про що вони (про приречення) добре знають.
— Доннерветтер!..
— Чого ж ти лаєшся? Ой–йой, як же ж ти й понімечився!
— Хіба тут не понімечишся… — мурмотить Роман, витираючи скривавлені уста.
Боже! Як він змужнів, цей Роман!..
Німецькі солдати спостерігали всю цю сценку й були дуже зворушені, подавали жартівливі й співчутливі репліки й на всяк випадок пильно обступили жандарма, щоби він не зіпсував хлопцям зустрічі. Але жандарм і не думав псувати, він зовсім стушувався, стояв ні в сих ні в тих і з дурним виглядом тер своє вухо, зрозумівши, що він тут програв і не треба рипатися. На німців рішучість і сила впливають якнайкраще.