— Куди ти? — запитав Петро Романа, допомагаючи швиденько звести мотоцикль.
— Частину свою шукаю.
— А де ж вона?
— А лихий її знає… Може, вже вся в Бога в раю…
— А шолом, шолом же твій де?
— Теж, мабуть, там!.. Там, — махнув Роман рукою в тім напрямку, звідки щойно прийшов Петро. Потім подивився на Петрову голову. — Ба, мабуть, там, де й твій.
— Як?! То ти там був?
— Я був біля Пеняків. Потім біля Майдану. Учора. А ти?
— Овва, Романе! То ми з тобою були разом на христинах. А де ж ти будеш шукати частину свою?
— Їду до штабу. До штабу дивізії. До самого Фрайтага.
— Знаменито! Нам по дорозі. Сідай… — І Петро заволодів мотоциклем, попробував його, чи функціонує. Функціонує! — Сідай! Стривай–но! Потримай! Я зараз… Я візьму свій панцерфавст.
— Та кинь до чорта той «макогон»! Нащо він тобі?
— Е, Романе! Мені щось здається, що цей «макогон» мені буде конче потрібен, конче. Мені щось здається, що цей «макогон» відіграє якусь головну, найголовнішу ролю в моєму житті. Якийсь чортяка про це мені нашіптує й нашіптує… й нашіптує…
— Кинь, кажу! Таких «макогонів» ти знайдеш сотні в кожному рові, геть всюди, де тільки ступнеш… Погубили наші дружочки… Як буде треба, тоді й вибереш…
— Але ж чортяка мені нашіптує…
— Таж слухай лиш! Та якщо чортяка тобі нашіптує щось там про отакий «макогон», то цей «макогон» сам тебе знайде. Подивишся. Чортяка тобі його своєчасно доручить, сам всучить під самий ніс!
— І то правда… Знаєш, Романе, тепер навіть твої найліпші друзі не зважаться тебе називати Ромцьом, такий ти став серйозний і поважний. І мудрий.
Роман зітхнув, сьорбаючи розбитим носом.
— Наука, брате.
Петро лишив панцерфавста й сів до стерна.
— Ану, держись, Романе! Поїдем до нашого «батька» Фрайтага в гості. Хай живе П'ятниця!.. Знаєш, це як у тій байці про Робінзона Крузо. Хіба ні? Га?
— Та таке ж…
— Ти його бачив коли–небудь?
— Кого?
— Та «батька» ж.
— Ні. А ти?
— Бачив.
— Який він?
— А от поїдемо, подивимося в натурі…
Мотоцикль зачахкав, заторохтів, солдати розступилися, даючи дорогу, і двоє маніяків, без шоломів, замурзані й закривавлені, помчали на схід. Один маяв чубом на вітрі, як запорожець, — чуб той ставав дуба й тріпотів, немов прапірка.
Солдати посунули далі на захід, а з ними разом і побитий високий чин польової жандармерії.
«Феррікте меншен!» — підбив підсумок котрийсь, провівши очима мотоцикль, що помчав на схід.
— Романе! Як буде якась скотина переймати — стріляй!
— Так є! Стрілятиму. Прошу твою батерію підтримати!
— Єсть підтримати!
VIII
Але стріляти їм не довелося. Ніхто їх уже не переймав. На шляхах і дорогах, які вони переїздили, видно було сліди подібного пекла, такого, яке вони пережили вчора. Всюди вирви, трупи коней, розметані рештки возів, поторощені машини, покидана зброя й амуніція, повалені телеграфні стовпи… Ого! Тут теж «давали прикурить»! В деяких місцях ще димить земля або звалища якихось матеріалів, розбиті хати, поторощені стодоли… Поміж тим усім швидким темпом посуваються бліді, вимучені недосипанням і недоїданням та безконечними походами й жахами люди. Деякі масами посуваються на захід. Деякі на південь, інші на північ, інші знову на схід. Щось твориться незрозуміле й безглузде з людьми. І всі ті люди — то солдати, німецькі та мадярські солдати, але всі якісь спантеличені, пущені самопас, розладжені, вибиті з солдатської колії, з тих міцних рямок дисципліни й послуху та залізної організації, в які їх було колись вправлено сильною рукою. І так само в ріжні боки посуваються машини, здебільша вантажні авта, часом особові, дуже рідко тягачі до механізованої артилерії, іноді з гарматами. Всі поспішають, і всі панічно поглядають вгору…
Петрові це видовище нагадує перші дві війни й масове «переселення народів», як то називали саркастично його друзі масове пересування людей з торбами, так званих «торбешників», тобто людей, вигнаних советами на фронт, щоб «шукали свої частини», «здобували зброю у ворога» й билися з тим ворогом не на життя, а на смерть, захищали «груддю» «партію, уряд і родіну», а озброєні ті люди були лише самими торбами. Ніхто з тих «торбешників» захищати цих благ не хотів, кожен «вставляв устілки» й утікав куди міг… Був хаос і «стовпотворіння вавилонське». Щось подібне відбувається й тепер… Хоч ці люди, опановані сум'яттям, не були «торбешниками».