— Глянь!.. — взяв Роман тремтячою рукою Петра за плече. Петро повернув голову й теж здригнув: трохи оддалік перед ними на окопі, на чорній, розритій землі лежала горілиць сніжно–біла Божа Мати. З дитям на грудях. Вона була сніжно–біла… Ні, вона була би сніжно–біла, якби не була закривавлена… Вона була закривавлена. Краплі крови червоніли на ній яскраво–яскраво: на грудях, на обличчі, на раменах. Краплі крови червоніли й на немовляті, на пухлих його рученятах і ноженятах, на ніжному його обличчі…
Петро здригнув увесь від маківки до п'ят услід за Романом. Але вони затремтіли по–ріжному, з ріжних причин, вірніше, з ріжної реакції на бачене. Роман тремтячою рукою стяг шолома й перехрестився. Й прошепотав:
— Бачиш? Божа Мати! Що… що це тобі каже? Що це тобі нагадує ця символіка?.. Це ж символіка!!.
Так, це символіка. Це символіка їхньої Вітчизни, якщо би виповнювати її великим змістом. Але Петра схвилював до самої глибини зміст малий, простіший. Він знав, що це стояла от над шляхом фігура Божої Матері, хтось біля неї сховався, шукаючи рятунку, під час налету бомбардувальників впала бомба, убила того чи тих, хто сховався тут, і забризкала кров'ю сніжно–білу Марію з Дитям, ще й скинула її з постаменту. І тепер–от Божа Мати лежить горілиць і дивиться в синє небо скорбними очима. Ніби перед тим вона була жива, а тепер убита… І дитя теж, що так припало до грудей, ніби було живе, а тепер–от вбите… Все дуже просто. Але Петра це видовище струсонуло до самих глибин його душі з іншої причини. Він стяг свого шолома геть… В свідомости раптом чітко–чітко зринув той жахливий сон, що він його бачив уночі. Яка точна, точнісінька копія!.. Убита Ата з закривавленим дитям на грудях. Краплі крови ворушаться й стікають, великі та масні, сяють і проміняться, як рубіни… Але чому з дитям?! Чому з дитям?!
Світ пливе шкереберть від такого точнісінького жалю й розпачу, як той, що обхопив його був тоді, уві сні. Від розпачу, що душить залізними лещатами.
— Що з тобою, агов!! — смикнув Роман Петра за лікоть злякано.
Петро схаменувся. Протер очі, стріпнув злегка головою, ніби струшуючи болючий сон, а насправді відпекуючись від дійсности, швидко звівся й кинувся до мотоцикля.
— Вперед, Романе!
Ніби утікав від баченого. Квапився так, як тоді у сні. Вони сіли на мотоцикль і погуркотіли. Божа Мати лишилася лежати на окопі, на розритій чорній землі, дивлячись широко відкритими, скорбними очима в синє небо. Сніжно–біла, лише людською кров'ю облита.
Чим далі вони посувалися на схід, тим більше бачили хаосу й метушні. Тим більше безладдя.
Так під бомбардуванням хлопці нарешті добралися до мети — вони таки прибули до штабу дивізії, до постою командира дивізії генерала Фрайтага. Це було десь біля Переволочної.
І тут, власне, вони побачили справжню й найбільшу причину їхнього лиха, тут вони побачили центр справжньої паніки, що вже почала розгортатися, як пожежа…
Вони прибули, щоб дати звіт і дістати твердий наказ, призначення, керівництво, розпорядження їхньою солдатською долею, а тим часом натрапили на найтяжчий фрагмент трагедії, а може, на головну причину дальшої трагедії:
Генерал Фрайтаг відмовився від командування дивізією. Покинув її.
Це було як грім з найяснішого неба, страшніший за ворожі бомби. Командир відмовився від них! Лишив їх «без керма і без вітрил»! Утік! Здезертирував!..
Частина цього «героїчного» епізоду розігралася на їхніх очах. В атмосфері безладдя й паніки, що панувала в самому штабі й навколо нього, вони зайшли до начальника штабу… До речі, був це добрий Петрів знайомий з тих кращих і порядних німців, яким расистський дурман не вдарив у голову… Вони зайшли, й Петро відрапортував, що вони прибули з найпівденнішого відтинку оборонної лінії XIII корпусу за вказівками й призначеннями. Вони також хотять бачити командира дивізії й особисто поінформувати його, як «рідного батька», про все, що там відбулося, про героїчний спротив і про жахливий розгром…
Начальник штабу навіть не дослухав і махнув рукою з на диво гіркою й розгубленою міною… Він був чимсь безмежно стурбований і пригнічений, вибитий з колії. Махнув начальник рукою та й ошелешив їх — немає вже у них ніякого «батька», немає вже у них ніякого командира дивізії. Зрікся. Тільки що. Подзвонив по телефону до штабу XIII корпусу й склав із себе усі повновласті, зрікся командування дивізією «Галичина» … І від'їжджає геть.