Регіт крізь стиснені щелепи, люте спльовування, лайка, ще чиясь уїдлива репліка:
— А глянь на тих, що пруть, та й на німців! Хто ж це пре, як не хлоп! Такий, брат, час. Але там хлопа вчили не кадилом махати й не тільки вівці пасти… — І урвав мову.
Здивований Роман почекав якийсь час на продовження, але продовження не було, репліки погасли.
— От бач, — зітхнув Роман до Петра. — Ще комусь гарненьку хатку зруйновано. Та й хіба тут не зруйнується? Ти дивись, як нас «воріженьки» чешуть! Пил летить, стовпами до самого неба стоїть!.. Це поки ми співали свої чаклування про те, що вони згинуть, «як роса на сонці», вони робили що іншого, і от маєш!.. Вони зовсім не хочуть «гинути, як роса» … І тепер ми проти них як щури, як комашки–горопашки. Отакі собі «славні козаченьки», що «засвистали» та й пішли «на герць погуляти». І «свищуть» … Гуляємо на «герці». От гуляємо!.. А бий тебе сила Божа! Ну, хіба тут чоловік не зареве зі злости безсилої! Га? У них танки! У них літаки! У них командири!.. — І зітхнув та й вимовив зовсім іншим, ніби байдужим уже, голосом: — Зрештою, навіщо нам танки й навіщо нам літаки, як у нас є вишивані «дядьки» з мальованими «шаблюками», наші чаклуни й характерники!.. Літаків і танків не намалюєш так просто, а шаблюку намалюєш, та ще й як легко! — І потішив сам себе, витираючи не то забуту сльозину, не то пилюку в оці: — Ну, нічого… Не навчили нас свої, то навчать нас «воріженьки» …
— Не хвилюйся, Романе, — заспокоїв зумисне голосно Петро, намагаючись і для тих хлопців, що сиділи спиною до них, стушувати прикре вражіння від цієї зовсім недоречної, непотрібної розмови. — Не хвилюйся. За битого двох небитих дають.
— Я сумніваюся, щоби за цих «битих», кості яких розносить на всі чотири сторони, хтось взагалі щось давав.
— Говорю в збірному розумінні… І не нарікай на тих «дядьків», на світі все розумно, може ж, і вони для чогось потрібні. Якщо не зараз потрібні, то принаймні будуть колись.
— Вони зараз, саме зараз потрібні! Хотів би я бачити їх тут, ось тут! Ось тут!
— Не нарікай. Будь справедливим. Кожен робить те, що вміє, до чого він покликаний… Не могли ж тебе тії «дядьки» навчати «математики», бо, щоб її навчати, треба знати її самому. Будь вдячний, що тебе взагалі чомусь вчили, бодай тій істині, що тебе «зовсім не треба вчити», інакше б ти був і зовсім неук.
— Я й є неук!
— Форзіхт! Гей, стережись, філософе! Кінчай дискусію! Воріженьки йдуть! — це раптом Петро вигукнув до всіх як команду.
Понад ліском, шляхом, ішла колона танків.
Всі схопилися. Роман перший. Але бідолашний хлопчина, одержимий нападом оригінальної «самокритики», ніяк не міг заспокоїтись і ще бубонів, одягаючи шолом та підтягаючи пояс з важкими гранатами:
— Кажуть, Хмельницький під Жовтими Водами чи десь там (десь на нашій–таки землі) взяв свого ворога лютого, якогось там польського короля, в полон та й… Та й що б же ви думали? Пустив геть живим! Ну, не диво? Отут тобі й весь собака закопаний… Бо то був «воріженько» … А нас от наші «воріженьки» ніколи не випускали живими і не випустять… Ex, біда наша! Простота наша!.. Спадкова біда нашая…
— Ну от, бачиш! А ти нарікаєш на «дядьків», чого й що.
Бій за Олесько був ще тяжчий, ніж за Підгірці.
Ворог натискав зі сходу й з півночі, й не було сили його зупинити.
Багато тут полягло смертю героїв. Стримуючи ворожий наступ, одчайдушно билися хлопці, але з великими втратами мусили знову відступити… Зрештою, вони виконують свій обов'язок — прикривають шлях утечі іншим, в тому й своїм товаришам…
З Петрової батареї лишилося тільки дві гармати й половина обслуги. Але ті, що лишалися живі, билися далі завзято.
Ще коли тривав бій під Олеськом, чути було гураганний вогонь десь на півдні. З свідчень утікачів, що панічно бігли звідти на північ, було встановлено, що то йде жорстокий бій за Білий Камінь. Ворог там перетяв шлях якійсь їхній частині — й Білий Камінь підпливав червоною кров'ю.
З–під Олеська змучені відділи ще не зовсім розгромленої групи відступили з боєм в напрямку Гавареччини.
Тут вони побачили видовище, від якого терпне все й нерви відмовляють в послухові… І тут, власне, їх було розбито дощенту.
До Гавареччини кількома дорогами й так навпростець під бомбами стікалися звідусіль велетенські обози цілої дивізії, кинені напризволяще, — санітарні валки, господарчі відділи, боєпостачання, машини Червоного Хреста, підводи з раненими… Вони збилися під лісом, наповнили увесь ліс і все навколо і ще йшли й ішли, плавом пливли… Бідолашні, беззбройні й безборонні люди, стерявшись від жаху, періщили коней, квапилися вихопитися якось з котла смерти, урятуватися… І от налетів на них ворог… Спочатку нагрянули з'єднання авіяції, і з сатанинським кихкотінням падаючих бомб чорні бомбовози закружляли танок смерти; їм допомагали винищувачі, вони знизилися до самої землі і зі скаженим виттям стригли низом, кружляли як навіжені й сікли все з кулеметів… А потім вихопилися звідкілясь танки і, женучи по дорогах, чавили все на своїм шляху, звертали з доріг, ганялися за підводами й за людьми, розстрілювали все з кулеметів і з гармат усторч… Бідолашні люди підіймали руки, благаючи пощади, але то не допомагало — цей ворог не знає пощади. Люди з піднесеними руками щезали під тоннами грохочущого заліза велетенських Т–34…