Того не можна переповісти словами, що відбувалося на невеликім клапті землі та на дорогах під Гавареччиною…
У такій ситуації група оборонців, що підійшла від Олеська, прийняла бій.
Вони швидко зайняли позиції попід лісом Гавареччина й попід селом тієї ж назви, окопалися похапцем як могли, а більшість так, неприкриті й неокопані, лежачи по ямках, по межах, по обніжках, по вирвах, повели бій… Артилерія розстрілювала ворожі танки й машини прямою наводкою. Протипанцерні гармати, й кулемети, й міномети захлиналися від власного вогню… Стрільці билися гранатами й панцерфавстами… Особливо героїчно билася одна протитанкова, бронебійна гарматка поблизу Петрової батареї, стоячи на відкритому місці, поки її не накрила серія ворожих стрілен і вона замовкла навіки.
Добре билися хлопці. Але ж «сила і камінь ломить». Та й як тут змагатися — занадто нерівний «герць» поміж «воріженьками».
Село і ліс Гавареччина ще раніше були спалені й збомблені, а тепер їх допалювано й перевертано догори корінням.
Наліт авіяції зробив своє, а несподіваний обстріл з «катюш» довершив справу — спротив групи відчайдухих було зломлено, групу геть розпорошено, батареї їхні змішано з землею, все поторощено.
Повна катастрофа.
Одначе розпорошені відділи, відступаючи, ще билися розрізнено, кожен по–своєму маневруючи перед ворогом.
Та багато лишало зброю й кидалося панічно рятуватися втечею наосліп. Серед таких повстало велике сум'яття. Хлопці здирали з себе відзнаки, дерли документи, викидали шоломи, палили листи від матерів і коханих, здирали й викидали уніформи, теряючись перед лицем видимої смерти.
Петро й Роман, втративши цілком батарею й усю амуніцію, з своїми товаришами не розпорошилися, а далі трималися купи, відступали на захід з боєм. Вони не палили документів, і не здирали відзнак, і не зривали з шиї материнське благословення. Вони збиралися битися до останку, до остаточного розгрому, до крапки.
«До останнього зітхання», — мовляв Роман.
А на землі, навколо них, усюди творився жах. Колони втікачів — обозні валки, окремі вояки, юрби людей напіввійськових, напівцивільних, лявини підвід — одчайдушно гримотіли через трупи й вирви, одні на південь, на Білий Камінь, інші на захід, на Красне… На заході було ніби тихо.
На заході було тихо.
Та ось з заходу раптом загримотіло утікачам назустріч.
Раніше був наступ ворога зі сходу, з півночі і з півдня. А це почав ворог бити й з заходу, від Бузька та інших точок з–над річки Бугу. Ворог загнався в запілля й тепер бив звідти. І це сталося тоді, коли ніхто того не сподівався. Досі говорилося й кричалося про оточення, але кожен мав на увазі ще вихід на захід, ніхто не припускав, що коло отак–таки й замкнулося, цілком щільно, — ні, мусив існувати вихід на захід. І раптом з заходу почали бити «катюші» з–за Бугу. Вони били з кількох точок, встигнувши посісти велику смугу, одрізавши цілком шляхи відступу сюди. Вони засипали грядом диявольських стрілен все поблизу, в смузі кільканадцяти кілометрів, обстрілюючи валки втікачів. Стрільна розривалися по кілька разів і заливали все страшним, всеспалюючим вогнем — загорялася земля, й каміння, й залізо, все горіло, й не можна було того погасити, й ніхто того не гасив і не збирався… Навіть на німців, на випробуваних фронтовиків з числа тих, що не встигли своєчасно відступити з своїми і тепер металися з приреченими в цьому жахливому колі, вогонь «катюш» нагонив містичний переляк. Летіли не тільки стрільна, летіла попереду них ще жаска легенда про ті «катюші», витворена в ході війни на нещадних східних побоєвищах.
Відступаючи, хаотичні колони було вже досягли Бугу, й нещасні люди, хто вцілів досі, з полегкістю вже зітхали, думаючи, що вони видерлися геть з пащі смерти, що вони вихопилися з перстеня, як над ними розверзлося небо і впало на них грядом заліза й морем вогню. Все змішалося. Товпища ударилися об вогненну стіну, що раптом піднеслася перед ними, і побігли назад. Побігли панічно на схід. Заметалися безтямно на вже пройдених шляхах, по здовбаних лапах, по шматкові землі, спаленому вогнем і зораному залізом. Люди шукали прикриття й не мали його. Люди шукали пощади від всюдисущої смерти й не мали її. Люди на своїй власній землі згоряли живцем, бо горіла й сама сира земля. Язики полум'я вихоплювалися з неї й ішли товпищами, коливаючись, обертаючи все на попіл і сажу. Жорстокий, лютий ворог, переповнений одвічної злоби і зненависти, знав, на кого напосівся, і вергав на них, на їхні голови й на їхні душі усе, що мав. І душив їх чим міг. Залізні вогнепащі потворища, немов живі, люті дракони, ганялися за людьми по шляхах і по полях, чавили їх, смалили вогнем і чадом, сікли їх, пригортали їх землею, загрібаючи її своїми розчепіреними лапами.