Петро й Роман цупко трималися один одного в цьому чадному пеклі. Вони тільки тепер побачили, що то таке паніка, коли все перемішалося з напівцивільними. Все пустилося берега, й не було вже жодних стримуючих начал, щоби могли тут щось зарадити. Як і не було сили, яка би припинила нещадний ворожий вогонь, зливу ненаситимої ворожої злоби.
Маса доведених до одчаю людей котилася в усі боки.
У них не було вже віри, для них не було авторитету, для них вже не було логіки, у них те, що було в душі, як стрижень, рухнуло геть, як та «хатка» в Романа, й вже тепер нічого не направиш. Межа їхнього терпіння перейдена… І те сказати — межа їхнього терпіння була висока, дуже висока, на подив висока, куди вища, аніж у тих прославлених «завойовників світу». Але тепер межа перейдена, й у душах неподільно запанував сумеречний дух загину, дух катастрофи.
Все котилося геть у прірву.
Лише де–не–де окремі групки, як Романова з Петром, одчайдушно билися, не складаючи зброї, але й їх розпорошувано, геть вибивано до пня.
XIV
Очі немовби насипані піском, вони горять і сходять всіма кольорами веселки. А в голові стоїть шум…
Скрип підвід, немов ячіння журавлине, жалібне, без кінця й краю… У мряці ночі, відтіненій далекими загравами, те ячіння стоїть над землею. Тисячі підвід тягнуться безкінечними валками, борсаючись у баюрах розбитих шляхів, потопаючи у них часом по кінські хомути… Крик і нокання та «тпрукання», прокльони й одчайдушна, розпучлива матюкня клекотять у темряві й разом зі скрипінням підвід та хропінням коней, а зрідка й кінським жалібним ігігіканням творять той лемент, що, мабуть, стояв над українською землею в часи пересування диких орд Батия… Це так пересувалися червоні частини до фронту, на захід, на захід, тоді, коли він їх спостерігав на власні очі… Розквашена земля, перемішана з талим снігом, затоплена весняними водами, тремтить від далекої лихоманки… Ні, вона тремтить від тих вибухів, що тіль–тіль тут одгриміли і ще будуть гриміти, хай–но ворог побачить це шаленство людей і коней і почує цей доісторичний лемент — всі шляхи й поля над ними вкриті вирвами, ніби дірами на місці жаских чиряків… Тисячі коней, запряжених в тисячі возів і саней, всуміш хропуть і сходять потом, парують і лускотять м'язами, засікаються розкованими копитами у хлипкій темряві… Підводи, навантажені амуніцією, кулеметами, мінометами, скринями, харчами, рушницями, бензиновими бідонами, хлібом, мішками борошна й фуражем, медикаментами, людьми, мотоциклями й усіляким військовим спорядженням, рухаються на захід, на захід безкінечним потоком, і таким же потоком рухаються підводи на схід, навантажені раненими, навантажені людським стогоном. Коні згинають тремтячі хребти дугою, не витримують шаленої напруги й падають у калюжі, захлинаються. Їх розпрягають і кидають загибати, а вози тягнуть люди, щоб десь припрягти якусь конячину, а як ні, то кинути ті вози на дорозі, посеред баюр і вибоїн.
Шлях цього походу позначений трупами коней і поламаних підвід.
Це навесні. А коли дороги просохли — той самий скрип підвід і тупіт кінських копит та людських ніг уночі збивав таку куряву, що не можна було дихнути. І все той лемент, немов лемент Батиєвих орд, котився на захід. Рипіли підводи, немовби то крукали все ті ж ключі журавлині… Вся земля вкрита ними, тими кінськими валками й лементом, немов потоками людського жалю і відчаю, скарг і прокльонів… О, скільки їх було! Які вони були незчисленні кількісно! І які ж вони були трагічні, немощні якісно! Але вони повзли, як хмари туману, стелячись по землі, все на захід, на захід…