Петро стріпує головою. Над землею стоїть пекельний рев танків, і гармат–самоходів, і безлічі машин… Дивно! Це ж вони, ті самі нескінченні валки підвід! Але яким чином вони перетворилися на потоки сталевих машин! Яким чином крик і плач журавлиний перетворився на ревище тигрів і скрегіт мастодонтів!.. Так, так, це, бач, вони прийшли сюди з чужих країв, потоптали тих усіх коней і всю ту древню хомутяну техніку й тепер пруть іншими потоками на захід, сталевими потоками. Увесь світ зайшов з другого боку й суне на них… На них! Ще б з кінськими валками вони дали якось раду! Ще б того ворога близького вони якось укоськали! Але цього…
XV
Огненні кола плавають у віччю. Все, здається, звузилося до розпеченого сталевого обруча на голові, що стискає череп, стискає мізок… Ще трішки, ще… І тоді нарешті прийде межа, за якої вже настане тиша, настане спокій, настане блаженство забуття, настане крах і вічна тьма. Це буде межа терпіння…
А поки що і сонце стало ненависним, стало ворожим. Воно кружляє в зеніті вогненним колом, прообразом тієї вогненної сковороди, на яку оце вкинуто їх і з якої немає рятунку. Петра опановує безвідчитна лють, і йому хочеться стріляти в сонце, стріляти в ту вогненну прокляту сковорідку й розбити її на скалки… Але в неї не треба стріляти, вона сама рветься на череп'я. Ба, то не сонце і не сковорідка, то жахливий ворожий гарматень, то стрільно з якоїсь сатанинської «катюші» — воно кружляє в зеніті й рветься, рветься безліч разів, обсипаючи вогненним череп'ям немилосердно і безугавно, б'є, б'є й б'є… І нема від нього рятунку. Воно їх переслідує. Воно безжалісно сипле приском, пече й смалить. І воно ж освітлює їх, мов ракета, не дає їм змоги сховатися, укритися темрявою від ворога.
Світ не сприймається вже в реальній цілости. Бо його немає в реальній цілости. Він розщеплений, розмонтований. Він розламаний на скалки, роздертий на шмаття. Небо поколоте, як побите люстро. Все побите, і все двиготить. Рух. Дим. Мряка Судного дня. Хаос Содома і Гоморри. Але ж Боже!! Пощо ж на них Содом і Гоморра?!
Світ нагадує збомблений музей, бачений якось. З хаосу уламків, з диму й кіптяви вихоплюються то там, то там окремі уцілілі образки, окремі шкіци — химерна мозаїка румовища, мозаїка руйнованого світу. І тепер цей світ лишається в гарячковій пам'яті, як химерна мозаїка, як окремі кадри, вихоплені оком блискавично з хаосу й зафіксовані в клітинах мізку навіки. Фантастична мозаїка.
Ось юнак років 18. Зовсім, зовсім молоденький, ще з дитячими рисами обличчя. Він стоїть, закам'янівши, біля стовпа, очі його заплющені, зуби зціплені, чуб на ньому присмалений, лице почорніло. Час від часу очі його відкриваються широко–широко й знову закриваються. Він стоїть мовчки, нерухомо. Він спаралізований жахом. Це тяжкий психічний шок. А може, божевілля. Він живий, але він уже загинув. Може, він застрелиться сам. Може, його розчавить танк. Може, його зрешетить з «фінки» або проколе багнетом ворог. Може, він згорить у вогні експльозії набою «катюші» … Але то вже все дрібниця — він вже загинув. Тільки очі його безтямно ще відкриваються й закриваються…
Таким він стоїть Петрові у віччю. І чомусь неодмінно біля нього, за ним, над ним швидко–швидко біжить той кінь з перебитим хребтом, біжить на двох передніх ногах, трясе високо задертою головою й ірже тоскно, призивно: «Підождіть!.. Підождіть!..»
Ось б'є зенітка. Не замаскована, не захищена нічим, вона стоїть серед шляху, серед побитих возів і машин, там, де її захопив налет ворожих літаків, на відкритому місці, і гарячково відстрілюється — б'є в зеніт. Поцілений літак іде «штопором» униз. Другий береться полум'ям і летить, як торпеда, по похилій лінії, тягнучи довжелезний шлейф чорного диму. А зенітка б'є й б'є, гарячково, натхненно, — обслуга метушиться жваво біля неї, зовсім не криючись під бомбами, бо нема де критися. Над нею кружляють кілька бомбовозів, заходячи на бомбардування… Бомбардувальники розвернулися й скинули свій жахливий вантаж, обслуга зенітки припадає до станини, до люфи, завмирає й витріщеними очима дивиться просто смерти у вічі… Удар! Хмари землі й диму… Коли розвіюється дим і пил, коли осідають тонни землі й череп'я, на місці зенітки — порожнеча, там вже нікого й нічого немає. Лише оддалік, закинена геть на поле, димить поковеркана станина — все, що лишилося від тієї протилетунської гармати.
А ті, що були біля неї, щезли. Навіть не скрикнув ніхто. Так ніби їх зовсім і не було на світі.
Ось людина біжить, охоплена полум'ям. На ній горить одежа, й горить волосся, і горить наплічник… Людина хоче відстібнути наплічник і не може. Хоче погасити волосся й не може… Вона реве, падає на землю, й качається, й скавулить від жаху та болю — упирається головою в землю й крутиться на однім місці, вона хоче заритися в землю живцем… і конає. І кричить вже почорнілими, спеченими устами: