Українці — зрадники. Ха!
І недоговорювали справжнє підґрунтя того «ха». Але це було й так зрозуміле, а саме: «Таж хіба від унтер–меншів можна чогось кращого сподіватися!!!» Інша справа — вони, вони нікого не зрадили. А крім того — вони солдати і на сторожі їхнього життя стоїть міжнародний закон про полонених… Вони підуть до полону та й скоро будуть дома… Страхіття ж про большевиків — то байка.
Хтось не витримав та:
— Ex, ви, куролови! Чого ж ви поспішаєте до полону? Ви ще нічого не втратили, ви ще тільки здаєте награбоване. Ваша батьківщина ще десь далеко, й щойно тепер приходить потреба її захищати. Досі ви світ завойовували, а тепер приходить потреба власну батьківщину захищати!
— Еге ж, — додає інший. — Ваша ж земля ще не починалася. Ви ще маєте щастя її бачити…
На це один із німців відповідає досить злорадно й уїдливо:
— Так, наша земля ще не починалася. І вона не почнеться для руїн і горя. Ми її врятуємо від заглади тут, здавшись «генде гох» і тим скінчивши війну. Ваша ж земля скінчилася, й вся вона обернена на попіл… І вам немає рятунку, хлопці, немає, зовсім немає!..
— Так, так, — закивали його камради схвально. — Немає рятунку. Ваша земля скінчилася, хлопці…
— Почнеться й ваша та й теж скінчиться, — вставляє хтось із досадою й ноткою відчаю. — І вона теж буде обернена на попіл. На попіл і на сажу!..
— А так, — згодився якийсь старий вояк, закивав з гіркою міною. — А так. Від «тих» не можна захиститися, байка, «квач»! Вони голі й босі, вони голодні, вони їдять варену пшеницю або сиру кукурудзу замість хліба й чоколяди, і пруть все вперед, і б'ються, як чорти… Як чорти!!!
І був у тім голосі страх, але була й нотка захоплення.
— Еге ж… їдять пшеницю й кукурудзу й б'ються, як чорти!
— Но, но… Це так… Але війні кінець. Ми підіймаємо «генде гох». Наша земля вціліє, і ми її ще колись побачимо… — Це перший, злостивий, він говорить уперто, а далі презирливо цідить помалу: — Наша земля ще не починалася, хлопці! А ваша земля вже скінчилася, вона обернена на гній, і вам немає рятунку, хлопці!..
XVI
— Так. Кінчилася наша земля. Ти чуєш, Романе? Ти чуєш?
— Чую, брат! Ой, чую, бодай позакладало. І видю…
Тягуча, понура мовчанка. Петро зітхає й потішає свого друга:
— Але й ми кінчаємось, друже мій, Романе! І, мабуть, нам вже тії землі й не треба… Якраз вистачило з нас на наш вік… Якраз дійшли до риски.
Роман мовчить, звісивши голову на груди. Гай–гай, де ж ти дівся, романтику ти синьоокий?! Мрійнику ти непоправний! По довгій павзі Роман зітхає і цідить тягуче, з мукою, з хрипотою:
— Та–ак… І ми кінчаємось… І землі вистачило…
— А знаєш, мені недавно снилося, що я землю їв, сиру землю… Смачна була…
— А–а… Ну, то правдивий був сон… А–й–є… Га… І де ж ти її їв?
— У рідному місті… На рідній вулиці…
— А… Ну, то все одно… їстимеш і цю. Однаково наша… Рідна.
— Рідна…
Роман тягуче зітхає:
— Мало лишилося. Але нічого… Щоб наїстися, небагато й треба.
— Вистачить…
Мовчанка. Потім Роман стріпує головою уперто:
— Неправда!
— Що неправда?
— Неправда, що земля скінчилася, цебто наша батьківщина. Це вона скінчилася, як іти в один бік, як тікати. А як іти навпаки — ой–йо–йо–йо! — І покрутив головою. — Як утікати — то вже ні цаля. А якби оце наступати — ого–го!
Петро посміхається. Жує прутик і дивиться десь на схід. А Роман зломано зітхає, з хрипом:
— Тільки–от ми самі кінчаємось, це біда…
Петро рішуче випльовує прутика й говорить таким самим голосом, як Роман недавно:
— Неправда!
— Що неправда?
— Ми не кінчаємось! Ану лиш вставай!
— Чого?
— Будем прориватися…
— Гм… З ким?
— Ходім пошукаємо.
Роман безнадійно звісив голову. Мовчить. А далі видихає те саме скептичне, гірке:
— З ким?
Петро встає, а тоді нахиляється над Романом і говорить йому в саме лице, в заплющені утомою й резиґнацією очі, говорить твердо, вольово, як гіпнотизер, що хоче вдихнути віру в свого сонного, безвольного пацієнта:
— Ходім! Ану ж нам пощастить… І ану ж нам ще доведеться колись поміряти її й навпаки. Га?
Роман розплющує очі. Дивиться на Петра. Посміхається. А потім крутить головою уперто, скептично:
— З ким?
— Пошукаємо, кажу, ходім! — аж визвірився Петро раптом і перекривив: — «З ким, з ким». Зі мною! Вставай!
— А, з тобою… Ну, з тобою я завжди готовий… Дай руку…
Петро допоміг своєму другові, своєму розбитому вщент мрійникові, звестися, й вони пішли.