Кільце оточення було щільне й міцне, і пробити його не так просто. Удвох його не проломиш. Для цього треба більшої сили, великої сили. Версія про те, що ззовні прийде рятункова акція у формі німецьких потужних панцерних частин і авіяції, лишилася байкою. Казкою для дурнів. Немає їх, тих частин. І не буде. Бо їх взагалі у німців немає. Та й наївним було би думати, що німецьке командування, речник геренфольку, в цей критичний для їхнього райху час стало би ризикувати рештками своїх сил і кидати їх на рятування якихось там «хлопців», якихось там унтерменшів, однаково приречених на погній. Тим більше що ті «хлопці» елемент зовсім ненадійний, здібний повернути багнети в найнесподіваніший момент супротив «геренфольку». Хіба симптомів цього було не досить?
Ні, ніхто не буде їх рятувати. Вони, всі ці рештки розгромленої дивізії, здані на самих себе. Хай виломлюються.
З того, як одчайдушно металися окремі групи, кидаючись на всі боки, мечучись по всіх шляхах і доріжках, по полях і лісах, з того, як більші групи роздробилися на менші, розпорошилися, переходячи на принцип — «кожен сам за себе» та «ану ж я сам якось проскочу і врятуюся», а рівно ж і з того, що випадки самогубства вояків стали масовим, звичайним явищем, видно було, що проломити перстень ніде не вдавалося. Перстень той все звужувався й звужувався, удушуючи все, що в ньому є.
Петро й Роман стали на перехресті кількох доріг і чекали. Десь на півдні, в багатьох місцях, досить близько на південному сході, на заході, а також на північному заході била тяжка ворожа артилерія, клекотали міномети й татакали станкові кулемети, а їм у відповідь лиш де–не–де трагічно лопотіли ручні автомати та поодинокі гвинтівочні постріли. З тієї звукової картини можна було зрозуміти, що відбувається на оточеній території. Ніде не чути справжніх проломних боїв, не чути наступу, лише методичний, загороджувальний вогонь переможця, що не хотів нікого випустити живцем і не шкодував амуніції, обстрілюючи всі шляхи, дороги, ліски й лісочки та недопалені села.
На схід, десь близько, в двох місцях вирував клекіт танків і автомашин — то, видно, переформовувалися ворожі частини, бо клекіт стояв усе на одному місці.
Петро розіклав мапу на колінах і при вечірньому світлі намагався зорієнтуватися. Так, то, напевно, ревуть танки й автомашини в Олеську та в Сасові, цілком залитих ворогом. На півдні спалахнув потужний вогонь автоматів і ще потужніший вогонь гранат, кулеметів і мінометів — можливо, там проривається якась організована група. Там залізниця й села Княже, Почапи, Ясенівці, Вороняки, а далі починаються ліси, й ліси, й узгір'я… Так, прориватися треба би в тім напрямку!..
Управо від них Красне, уліво — Золочів. Все опановане ворогом. Із Золочева й Красного б'є кудись тяжка ворожа артилерія.
Стояли хлопці на перехресті, намагаючись зібрати з ріжних недобитків, з окремих розпорошених людей пробойову групу, щоб іти на прорив, але марно. Нікого приєднати їм до себе не вдавалося. Окремі люди й невеличкі групки — по три, чотири чоловіки — моталися дорогами, але, побачивши на перехресті двох безумців, що, напевно, були начальниками й чигали на них, зминали геть і чимчикували стороною… Роман спльовував і рипів зубами півпритомний:
— Йолопи! Щури чортові!!
— А може ж, то большевики й лякаються нас, — посміхався Петро.
— Все одно йолопи! — настоював на своєму Роман. — Чого ж вони минають нас, хочу бачити їх ув очі! — і стискав автомата.
Одна група з шести обідраних, переляканих, захеканих людей вийшла на них. Всі в уніформі їхньої дивізії, але без відзнак, і без «левиків», і без зброї, і без шоломів. Побачили Петра й Романа й хотіли було кинутися навтьоки, їх зупинив Роман:
— Здорово, молодці! — гаркнув він на московський солдатський манір, але з явним глумом і жовчю, та й його галицька вимова говорила сама за себе, поминаючи те, що він і Петро не спороли в себе ані «левиків», ані інших відзнак. — Ге! Та ви, я бачу, герої! А де ж це ваші відзнаки, хлопці?.. Чи, може, в полон націлились?
— Та ні, та ми… та той… — затикалися декотрі. Інші мовчали. — Ми, знаєш, про случай, ану ж на нас наскочить ворог…
— Стріляти ворога треба, гад! — аж затрепетав Роман. — Чув, чортів сину?!
— Ну, ну, чого репетуєш!.. Пішли, хлопці, далі…
— Стій, — промовив Петро спокійно, й примирливо, й з ноткою гіркої усмішки. — Стій. Куди ви, хлопці?
— Туди, куди й ви.
— Ну, то давайте разом… На прорив.
— Е, не вийде… Треба тишком–нишком, непомітно…
Петро засміявся.