Без команди всі постягали шоломи й похилили голови. Раптовий тягар, що навалився на душу, пригнув ті голови до землі… Ніхто не сказав ні слова над цією незаритою братською могилою, всі тільки тяжко дихали й витирали, розмазували піт на обличчях. Лише той, що стріляв, пішов, і пішов, і пішов житами помалу, зсутулений.
Постоявши хвилинку, всі кинулися слідом. Вони утікали від цього місця, як від місця ганебного, як від місця довершеного тяжкого гріха. Хоч вони в тому й не винні. Ні, вони в тому не винні! Але чи їм матері це вибачать? Оті, що будуть чекати своїх синів, чи вони це вибачать? І чи вони це простять?! І чи вони це зрозуміють?!!
Вони бігли, спіткаючись, геть.
Вони подалися так швидко, як тільки могли, скільки мали ще сили. І від братської крови втікали і поспішали видертися, щоб розказати бідним матерям, де ж лежать кості їхніх синів і як ті сини та й за що умирали. Вони подалися шукати собі рятунку, шукати щастя.
XIX
Щастя їх покинуло остаточно.
Навколо поле, жодного ліска ніде, жодного прикриття, з якого можна би було скористатися.
Вони бігли — не бігли, пленталися житами, пшеницями. Товариші вели Романа, що вибився з сил зовсім, поранений. Роман просив уклінно залишити його, покинути й рятуватися самим, бо він уже «все одно пропащий» і «ніщо вже мене не врятує».
Але товариші його не кидали. Особливо цупко тримав його при компанії Петро, бо й сам він душею тримався за цього свого синьоокого друга. Це ж, власне, єдина близька душа в нього на увесь світ, що ще лишилася з ним. Сам Петро мучився, може, більше всіх, виснажений походом, і боями, і власною раною до решти, але він мав надзвичайну силу волі і не здавався. Навіть в такій цілком безнадійній ситуації.
Вони намірялися обійти обсаджене значними ворожими силами місце недавнього вилому частин генерала Ліндеманна між Княжим і Скварявою, де так не пощастило їхньому відділові, і спробувати пробитися на південь західніше Скваряви. Може ж, їм удасться.
Вони квапилися…
І тут їх нагербали знову літаки. На цей раз це були совєтські літаки — три легкі бомбардувальники й два «ястребки». Вони, видно, виконували пошукувальну службу за рештками розгромлених частин в оточенні для знищення їх — ішли низом, швидким летом. Вони доганяли групу, помітивши її в житах. А група не помітила небезпеки завчасно, бо всі були надміру вимучені, до того ж над землею на обріях стояв усюди грохіт канонади, а по шляхах рев моторів… Хлопці помітили літаки лише тоді, як вони були вже близько.
Прокляття!! Отак за ними полюють!.. Це ж за ними полюють! О прокляття, прокляття!.. Вибухи безнадійної люті, прокльони, відчай… У відповідь на це гряд куль і стрілен з бортових кулеметів і скорострільних гарматок рясно обсипав їх. А слідом за тим упав гряд бомб дрібного й середнього калібру…
Раптовий, швидкий гураган вогню промчався, як смерч.
Коли перегриміло, Петро, що був звалений шквалом повітря й звуковим ударом та ударом хмари землі, схопився… «Все! Тепер все! О Боже! Тепер уже все! Тепер вже кінець… Лишився один. Сам–один!»
Побіг помежи димлячими вирвами.
«Сам!»
Всі загинули. Всі, що були з ним, загинули. Не лишилося нікого. Анікогісінько.
Поторощені, постріляні, посічені гураганом череп'я, залізних уламків, його друзі (власне, рештки друзів) лежали розкидані помежи вирвами. Деякі щезли взагалі — а чи рознесені на пил, а чи присипані землею.
«Господи! А де ж Роман?!» — різонуло як блискавкою.
Охоплений раптовим жахом (справжнім жахом уперше за весь час боїв у брідському котлі), Петро кинувся шукати свого вірного товариша, свого найвірнішого супутника в усій цій трагедії, що почалася так давно… Свідка всіх своїх страждань і останню свою моральну підпору, останню соломинку, за яку тримався, щоб не пуститися берега й не впасти в божевілля, як то скінчили багато–багато їхніх друзів…