— Ось… Я ж казав… Чорт тобі посилає панцерфавста! Візьми!
Дійсно, під обніжком, в густому бур'янці лежав панцерфавст, справний, наладований. Але Петрові було не до панцерфавста, хоч серце йому неприємно стиснулося. Він не був містиком, але з тим проклятим панцерфавстом справді було таки щось від містики. Одвернувся. Гарячково перебирав у голові, як би ж і чим би ж допомогти Романові. Аніякої лікарської допомоги бути не може. Аніяких медикаментів у нього самого. Та й що ж тут медикаменти й які медикаменти тут допоможуть, хіба ціянкалій (посміхнувся гірко). Ще б могли врятувати хірурги, якби вони були, або якби ворог був милосердний до скалічених, та й то якби хопилися зразу. А так… Ворог — то є немилосердний ворог, та й ніхто в нього не стане просити ані пощади, ані милости. Що ж до медикаментів — то пізно. Тепер пізно.
А Роман все більше мучився. Все тяжче йому було. Він вже не говорив, як перше, він тільки стогнав, качав головою по обніжку, що вкрився болотом під тією головою, бо буйний піт розмочив землю, перекладав голову з лівої щоки на праву, з правої на ліву… Уста йому покрилися кривавою піною — він покусав собі всі губи, стримуючи стогін, стримуючи шалений крик, що видирався з грудей. Він не просив Петра словами, бо був уже не здібний говорити, він тільки просив його поглядом, молив його, благав… І Петро мучився не менше за Романа, він кілька разів уже брався за автомат, але опускав руку в безсиллі… Не може! Він не може цього!..
Дивно — він же солдат і убивав людей, і, мабуть, сотнями, зі своїх гармат, а тут — не може…
Роман зрозумів товариша без слів і вже не просив навіть поглядом. Він заплющив очі й звивався в муках. Але не вмирав. І видно було, що він так просто і так скоро не вмре, що муки ті його будуть довгі, ой які довгі й пекельні.
Так, то впадаючи в безпам'ятство, то зринаючи з нього, Роман довго маявся. Нарешті роздер здоровою рукою зітлілу від поту сорочку на грудях і видихнув у синє небо немовби всю свою муку й всю свою душу:
— Не можу!! Я вже не можу!..
А тоді, перемагаючи корчі, змобілізувавши всі рештки ще не погаслої волі, попросив:
— Пістоля!..
Петро хотів подати автомат, але перевірив — в автоматі жодного патрона. Тоді Петро кинув автомат у жито й вийняв з кабура тремтячою рукою свого пістоля… Прикусивши губу, вклав його в Романову гарячу руку… А сам відвернувся.
— Ні, — промовив Роман спокійно і в той же час жалібно. — Дивись на мене… Я хочу тебе бачити… Дивись на мене…
Петро обернувся.
— Так… Перекажеш матері… як зустрінеш… що я живий–здоровий… Колись вернуся… І поцілуєш…
І змовк, задихаючись. Спробував посміхнутись ясною, щирою посмішкою, підбадьорливою, тією давньою, оптимістичною. Не вийшло.
І, знаючи, що це в нього не вийшло, Роман раптом узяв у зуби люфу пістоля й вистрілив… Ніби спересердя…
Риси обличчя затрепетали–затрепетали… По них поповзла глибока тінь. Склепила їх. Зупинила трепет. Зробила обличчя сірим і мовчазним, як земля.
Все.
Засклілі очі наставилися в синє небо.
XX
Петро довго сидів над товаришем. Йому здавалося, що той ще щось скаже.
У голові Петрові помутилося. І від жалю. І від гіркоти на душі. І від болю власної рани, від гарячки, яку він мав теж, але якій досі протистояв силою волі, напружуючи її до останку. Досі він не втрачав ясности думки. Тепер він її втратив, бо напруження ослабло, воля його танула, вислизала, як дим, як вода з прорваної греблі. В душу ломився відчай крізь ту саму проломину…
Кінець.
Все.
Десь спалахнула канонада й шалена кулеметна та мінометна стрілянина, десь не дуже й далеко, але Петрові було байдуже, він навіть того не чув. Для нього все скінчилося.
І тепер–от приходить на порядок дня той сон про рідне місто, про рідну вулицю… «Правдивий сон», як означив його Роман. Еге ж, правдивий сон. Як пак?.. Він землю їв на вулиці рідного міста. Вирізав він тієї землі дві плиті з стіл завбільшки й їв жадібно її. І яка ж вона була, та земля, смачна! Рідна земля! Його рідна земля!.. «Але то все одно, ця теж наша… Рідна!» — це сказав Роман. Справді.
Петро глипнув очима немов зі сну. Сонце палило немилосердно. Небо було опалове, почервоніле, закурене димом, і пилом, і сажею. Сонце давно перевалило за полудень, але ще стояло високо. Господи, який довгий день! Хоч би швидше приходила ніч! Сонце палить в обличчя, в скляні сині очі Романові. Хоч би вже ніч. Стривай!
Петрові очі впали на панцерфавст, що лежав у бур'янці під обніжком.