— Бач!
Петро протер очі, потер чоло з напругою.
— Бач! Ще ж не все. Ще ж цей панцерфавст. Ні, ще не все. Він, цей «макогін», має якесь призначення в його житті… Так, так.
А Роман дивився байдуже в небо й ніби говорив до Петра: «Ось… Чорт тобі подає панцерфавста! Візьми його!»
Значить, ще не все.
І Петро звівся похитуючись.
…Не все. Келих ще не допитий, і він його мусить допити до дна. До дна. До самого дна.
Вийняв хустинку з своєї кишені, червону, бо закривавлену, й накрив нею сині очі, наставлені в небо. Нехай не пече в них сонце. Нехай не сліпить їх пил. І нехай він не бачить, як буде хитатися Петро, ідучи геть. Як він собі йтиме геть…
По тому Петро підняв панцерфавста, звалив його собі на плече й пішов не озираючись. Пішов п'яною, розбитою ходою. Останній з усіх, з ким він був у цьому проклятому колі смерти. Останній розбитий, але ще не подоланий.
XXI
Петро йшов як у кривавому тумані.
Опалове небо… Стовпи й ожуги… Далекий сон і близька дійсність.
Навколо кипить бій. Ні, це не уява, це не гуд у голові, це справжній клекіт бою. Власне, клекіт боїв навколо. Вся земля двигтить від гуркоту гармат і грохоту танків.
Петро лишився сам в оточенні, в пеклі. І він хоче з нього вийти. Але вийти не може. На захід, на північ і південь — всюди ворог, всюди вогонь і грохіт заліза. Він кидається (якщо це можна назвати «кидається»), але з оточення вийти не може…
Йому здається, що він іде довго, може, вже й кілька днів, хоч це був ще той самий день, в який загинув Роман, в який загинуло так багато його друзів.
Поблизу десь справді кипить шалений бій, то десь одчайдушно виломлюються ще якісь рештки з оточення. Петро дослухався й ішов туди, ішов, напружуючи рештки сили… І на душі йому було тяжко невимовно — ах, як йому тяжко покидати останній клаптик рідної землі!
Він бачить, як вона горить, його земля, як бродять зграї полум'яних язиків, як повзуть вогненні кобри по ній… Він чує, як вона сходить чадом, спалена вогнем страшної, ненаситимої помсти… Він бачить, як сонце обернулося в панікадило в чорному, сажному зеніті й присвічує Богові руїни й всезнищення, що вергає з того зеніту, з чадного неба тисячі тонн гарячого металю…
Намагаючись вгамувати нестерпний біль пораненої голови, Петро здер стару, загноєну пов'язку й іде так… Йому так легше, вітерець обвиває голову, освіжає її… З рани спливає кров, але то байдуже, та він і не бачить, лише відчуває лоскіт на шиї. Нехай… Лиш би якось перейти все це і вийти з цього велетенського кладовища до волі й до рідних, до друзів… Так, ще б хоч раз побачити старих, давніх друзів, хто лишиться в живих…
Так, стікаючи кров'ю, він іде все вперед, туди, де пішли десь товариші.
Він іде… Він несе панцерфавста, як кийок, що його підсунув чорт саме тоді, коли в нього не лишилося вже іншої, більш практичної й потрібної, зброї… Він несе панцерфавста, може, для того, щоби ним в останню хвилину зірвати своє життя, як вже не буде ніякого виходу й не лишатиметься зовсім сили.
Світ йому увесь почервонів і почорнів, бо у віччю плавають огненні кола і чорніє провалля безодні. В нім стоять «панікадила», як серед темної ночі…
І от його настигла смерть…
XXII
І от його настигла смерть.
Він сидів над якоюсь глухою дорогою, слухав грохіт бою з усіх сторін, слухав свій власний біль в душі і в серці, отаке якесь скімління, немов плач немовляти, намагався його вгамувати… Думав над тим, що ж то за такий ворог, що так нещадно напосівся, що має стільки злоби, й жорстокости, й смертельних засобів у своєму розпорядженні, які він вергає немилосердно і безугавно, але який він сам? Який він сам? Яке його обличчя? Ось скільки часу триває це пекло, але він так і не бачив ворога в обличчя, не бачив його зблизька. Не дивився йому в очі. Які в нього очі? Що в тих очах написано?.. Як би в ті очі перед смертю глянути! Як би його побачити зблизька, подивитися на нього, нещадного й немилосердного! Отак віч–на–віч…
Ось над цим думав Петро мляво, сидячи осторонь від дороги на купі землі біля глибокої бомбової вирви, як раптом почувся грохіт, що наростав і котився на нього. Петро підвів голову й побачив велику сталеву потвору — сірий совєтський танк Т–34. Танк з ревом котився по дорозі, виринувши з долини…
«Ось він, ворог!!»
Напевно, побачивши Петра на пагорбку, танк шалено і тріюмфально заревів, як жива істота, і попер навпростець, з наміром розчавити цього солдата в пошматованій, безбарвній, але такій характерній уніформі. Погнав як хижак на свою жертву…