Особливо в критичній ситуації вони опинялися кожного разу після налету німецьких бомбардувальників. Коли ті бомбардувальники вже віддалялися, тоді маса, вставши з колін і з черев, була недалека від того, щоб тих трьох фріців геть розтерзати…
Цілий день пройшов, як у тяжкім учадінні. Та й справді, це людське звалище видавало з себе тільки сморід і чад. Та не тільки чад онуч, але й душевний чад. Навіть онучі видавались Максимові шляхетнішими порівняно з тим, що тут звалося ще людською душею. «Так, так, — кипіла його думка люто. — Самум. Самум диких піщинок, одержимих інстинктом самознищення, руїни, загибелі. І от їх нагромаджено тут цілу дюну. Це тут, а ще ж…»
І, ніби доповнюючи ці болючі думки Максима, до його свідомости долинула випадково почута серед загального галасу фраза, з чого було видно, що не тільки він, а й ще хтось тут думав його думу. Та фраза була промовлена меланхолійно, до самого себе, кимось у кутку, в звалищі — тихо, як зітхання, зламано й безнадійно:
— Вони поставили «стелю» — і людина вже не може злетіти вгору.
І все. Цю фразу було сказано майже пошепки, проте вона прозвучала для Максима дуже голосно. Хто це сказав? Та даремно Максим дивився в гущу, щоб угадати, хто ж сказав ті слова. Серед брудних, зарослих щетиною, здичавілих облич, здавалося, не було жодного такого, яке своєю духовною печаттю могло б видатись за відповідне до цієї фрази. Так і не зміг Максим узнати, хто ж то сказав. Та це й не було важливим. Важливою була сама ця приголомшуюча думка.
«Стеля» — це так авіятори називають межу можливого для літака щодо піднесення вгору, межу можливого, лімітованого спроможностями мотора чи спроможностями людини. Отже — той сумний голос виявив, назвавши, страшну річ — «стелю» в людині. «Вони» поставили її в людині, як останню межу…
«Вони…» Хто «вони»?..
Ясно, вони — всі ці Соломони й Зайці та подібні. Попи й хами від марксизму, ідеалізму, матеріялізму, фашизму, гітлеризму, ленінізму… ізму… ізму… «Пророки й апостоли», вожді й виконавці, Соломони й Зайці! Два полюси однієї цілости, діалектично сполучена єдність протилежностей, — ось тут вона виявилася. Соломон — теорія й система, Заєць — практика. «Що людина може?.. Людина нічого не може!..»
Так, вона вже не може злетіти вгору. Вона має «стелю». І вона повзає, як хробак. Тому повзає, що… повзучому не так просто впасти вниз. У крайньому разі, можна не впасти, а сповзти вниз і там якось жити. Ось… Це тому меланхолійний тихий шепіт серед людського звалища прозвучав так голосно для Максима: «Стеля» …
І ставало вже зовсім не жаль Максимові, що їх усіх тут, і його разом із ними, так близько підвели до того печального янгола на цвинтарі. Залишався лише жаль до самого того янгола, — бо ж усе це насправді зовсім не варте було великої скорботи його прекрасної, хоч і кам'яної, душі… Як добре, що їх підвели вже до цього–от цвинтаря! Колись він, іще малим, у хвилини тяжкого розпачу, мріяв про те, щоб тут, де лежать усі його предки, де лежить і вся його рідня — сестри, брати й, нарешті, батько та мати, — де так затишно й сумно, — лягти й собі теж і розпилитися, спочити в цій рідній землі, топтаній дитячими ногами, порости буйним чебрецем, кущами бузку, черемхою й шумливими соснами…
На цвинтарі сосни гудуть… Як прекрасно гудуть оті сосни! Таємниче, загадково, чисто й вічно, як прибій морський. Неначе то душі розмовляють між собою мовою вічности про все і про всіх покинутих, колись люблених, омріяних, втрачених. Душі, у велич і вічність яких Максим так завжди вірив. Вірив безмежно, до болю, до сліз!.. Людські душі…
І от… Людина вже не може злетіти душею вгору — вгору, до божеських висот!.. Не може… Невже ж не може?..
А вранці відбулася сцена, що струсонула Максимом, як гураган билиною. Ця сцена відбулася в крихітному коридорчику, де стояли ті три німці біля параші. Проспавши ніч стоячи, вони похитувалися на ногах і трималися один за одного, та все ж стояли вперто. А навпроти них, біля вікна, стояв якийсь командир Червоної армії — теж арештант. У шинелі наопашки, без паска, в шапці, насуненій на очі, він водив щелепами, аж йому понадималися моргулі на скивицях, і все курив — лютий–прелютий. Сам низенький і вугластий. Обличчя його, подовбане віспою й перетяте шрамами, й теж вугласте, щелепате, заросле рудою щетиною, мало в собі щось звіряче. Коли Максим глянув на це обличчя, в нього пішов холодок поза шкірою: «Ось де суть формули — штучне відвіялось, лишилося вагоме!!. Ось тут вона — сама ця формула!» Напевно, ця людина скупана в крові від п'ят аж до маківки. Вона, напевно, бабралася в тій крові з насолодою. Це був фронтовик. Гострі й понурі його очі все дивилися й дивилися крізь хмару махоркового диму на німецьких солдатів.