Вони нічого не кажуть, вони тільки простягають руки з дарунками й дивляться очима, повними сліз, на кожного. І їм ніхто нічого не каже. Цей шалений час не потребує слів, женучи все скаженим темпом.
Хлопці мовчки беруть харчі, інші цілують дівочі руки й машерують далі. Вони такі закурені, що на них не видно лиця, тільки біліють зуби й білки очей. Хлопці махають руками на прощання, а дівчата стоять і плачуть.
Їх раптом здмухує вогненний гураган… Немовби за кару за те, що вони дали цим приреченим риску хліба й краплю співчуття — краплинку дівочих сестриних сліз.
Вояки сидять під ліском на траві, витирають піт і кров з облич та з подряпаних рук, зіпають від утоми й одчаю і вголос міркують про ворога — вставляють мляво слова поміж тяжкими віддихами. Розмова снується навколо питання: який він? Що то за сатана і як вона виглядить в дійсності? Кожен хотів би взяти й помацати його за горло.
— Який же він? — питає білявий хлопчина, з акценту, видать, лемко, тоскно позираючи вгору, в задимлене, вібруюче від гудіння сталевих джмелів небо бажаючи на власні очі побачити того, що сидить в тих пекельних машинах. — У, дияволяка! (Крізь сльози безсилої люті). Який же ж він?
—А чорт його знає, — відповідає йому втомлено якийсь степовик і далі цідить глумливо, саркастично: — Може, там якась Гризодубова літає… Его ж…
— Або Йосипенкова, — вставляє інший байдужим тоном.
— А вона ж умерла! — заперечує інший.
— А мало їх там е?!
— І то правда… Сволота!
— Авжеж (чиясь гірка-гірка іронія, жаль, глум, тремтіння в голосі).
«Дійсно, — думає Петро, чуючи цю химерну розмову. Вони з Романом сидять осторонь і теж зіпають від утоми. — Дійсно, — думає Петро, — б’ють нас без жалю й без пощади, вмираємо ми тисячами, а мало хто бачив ворога живого у вічі. А хто й бачив — не роздивився. Глянути б! Глянути б в чортячі його очі. Хоч перед смертю. Отак зблизька. Спитати в нього, доки він буде нас мучити, та й пальнути б йому в ті його прокляті очі, випустити увесь магазин з автомата!»
— Що ти на це скажеш, Романе? — питає Петро вголос, машинально.
— Та що ж… — зідхав Роман, думаючи свое. — Може, й Гризодубова.
Ось група вермахтівців сидить і чекає, щоб здатися в полон. На неголених, замурзаних обличчях повна байдужість і… спокій. Вони ждуть полону, як щастя. Ще недавно ці солдати скаженого фюрера не сміли розраховувати на жодну милість, не сміли й не могли думати про полон інакше, як про підлу зраду, приниження чести, вони не думали про жодний полон. Де! Вони так героїчно машерували вперед. Вони так героїчно окупували й тероризували безборонне населення, здобували безборонних дівчат.. Нарешті, вони так героїчно вішали й розстрілювали молодь (оцю саму українську молодь) по всій Україні, а останній час особливо в Галичині… Ну, може, не вони персонально, але їхнім іменем і за їхньою мовчазною згодою. Вони — як цілість. Вони її вішали по всіх площах і перехрестях… Вони так героїчно паци-фікували Волинь, Галичину, Закарпаття… Вони так героїчно гнали в рабство до свого райху сотні тисяч, де, мільйони української отакої молоді… Вони це робили в багатьох випадках і персонально, а взагалі, у всіх випадках вони це толерували, покривали.
А тепер от вони сидять і ждуть полону. Полону, як щастя. Як рятунку від кари, рятунку від смерти.
Дивпо…
Біля них поруч сидить група українських вояків. І між тими вояками та німецькими солдатами відбувається химерна, пророчиста своїм змістом, хоч і зовсім млява розмова. Німці пропонують юнакам здаватися в полон і самі ж з того сміються, показуючи рухом руки навколо шиї ту перспективу, яка цих юнаків у полоні чекає, «петля». І піддають жару сентенціями, що українців свої ж брати повішають, і так їм і треба, — їх чекає доля зрадників.
Українці — зрадники. Ха!
І недоговорювали справжнє підрунтя того «ха». Але це було й так зрозуміле, а саме: «Та ж хіба від унтерменшів можна чогось кращого сподіватися!!!» Інша справа — вони, вони нікого не зрадили. А крім того — вони солдати і на сторожі їхнього життя стоїть міжнародний закон про полонених… Вони підуть до полону та й скоро будуть дома… Страхіття ж про. большевиків — то байка.
Хтось не витримав та:
— Ех, ви, куролови! Чого ж ви поспішаєте до полону? Ви ще нічого не втратили, ви ще тільки здаєте награбоване. Ваша батьківщина ще десь далеко, й щойно тепер приходить потреба її захищати. Досі ви світ завойовували, а тепер приходить потреба власну батьківщину захищати!
— Еге ж, — додає інший. — Ваша ж земля ще не починалася. Ви ще маєте щастя її бачити…
На це один із німців відповідає досить злорадливо й уїдливо:
— Так, наша земля ще не починається. І вона не почнеться для руїн і горя. Ми її врятуємо від заглади тут, здавшись генде гох і тим скінчивши війну. Ваша ж земля скінчилася, й вся вона обернена на попіл…
І вам немає рятунку, хлопці, немає, зовсім немає!..
— Так, так, — закивали його комради схвально. — Немає рятунку. Ваша земля скінчилася, хлопці…
— Почнеться й ваша та й теж скінчиться, — вставляє хтось із досадою й ноткою відчаю. — І вона теж буде обернена на попіл. На попіл і на сажу!..
— А так, — згодився якийсь старий вояк, закивав з гіркою міною, — А так. Від «тих» не можна захиститися, байка, «квач»! Вони голі й босі, вони голодні, вони їдять варену пшеницю або сиру кукурудзу замість хліба й чоколяди, і пруть все вперед, і б’ються, як чорти… Як чорти!!
І був у тім голосі страх, але була й нотка захоплення.
— Еге ж… Їдять пшеницю й кукурудзу й б’ються як чорти!
— Но, но… Це так… Але війні кінець. Ми підіймаємо генде гох. Наша земля вціліє, і ми її ще колись побачимо… — це перший злостивий, він говорить уперто, а далі презирливо цідить помалу: — Наша земля ще не починалася, хлопці! А ваша земля вже скінчилася, вона обернена на гній, і вам немає рятунку, хлопці!..
XVI
— Так. Кінчилася наша земля. Ти чуєш, Романе? Ти чуєш?
— Чую, брат! Ой чую, бодай позакладало. І видю…
Тягуча понура мовчанка. Петро зідхає й потішає свого друга:
— Але й ми кінчаємось, друже мій, Романе! І мабуть, нам вже тієї землі й не треба… Якраз вистачило з нас на наш вік… Якраз дійшли до риски.
Роман мовчить, звісивши голову на груди. Гаи-гаи, де ж ти дівся, романтику ти синьоокий?! Мрійнику ти .непоправний! По довгій павзі Роман зідхає і цідить тягуче, з мукою, з хрипотою:
— Та-ак… І ми кінчаємось… І землі вистачило…
— А знаєш, мені недавно снилося, що я землю їв, сиру землю… Смачна була…
— А-а… Ну, то правдивий був сон… А-й-є… Га… І де ж ти її їв?
— У рідному місті… На рідній вулиці…
— А… Ну, тo все одно… їстимеш і цю. Однаково наша… Рідна.
— Рідна…
Роман тягуче зідхає:
— Мале лишилося. Але нічого… Щоб наїстися, не багато й треба.
— Вистачить…
Мовчанка. Потім Роман стрінув головою уперто:
— Неправда!
— Що неправда?
— Неправда, що земля скінчилася, цебто наша батьківщина. Це вона скінчилася, як іти в один бік, як тікати. А як іти навпаки — ой-ой-йо-йо! — і покрутив головою. — Як утікати — то вже ні цаля. А якби оце наступати — ого-го!
Петро посміхається. Жує прутик і дивиться десь на схід. А Роман зломано зідхає, з хрипом:
— Тільки от ми самі кінчаємось, це біда… Петро рішуче випльовує прутика й говорить таким самим голосом, як Роман недавно:
— Неправда!
— Що неправда?
— Ми не кінчаємось! Ану, лиш вставай!
— Чого?
— Будем прориватися…
— Гм… З ким?
— Ходім пошукаємо.
Роман безнадійно звісив голову. Мовчить. А далі видихає те саме скептичне, гірке: