— То чи не думаєте ви тепер, що він прийшов до вас лише для того, щоб розвідати тут обстановку?
Міс Блеклок енергійно закивала головою.
— Саме так я тепер і думаю. Ідучи геть, він зробив кілька зауважень щодо моїх кімнат. Він сказав: «У вас дуже приємна їдальня» (а це не так насправді — то бридка й темна мала кімнатка), певне, то був привід для того, щоб туди зазирнути. А потім він випередив мене і сам почав відчиняти парадні двері, сказавши: «Дозвольте мені». Я думаю, він хотів подивитися, як вони зачиняються. Як і більшість тутешніх людей, ми ніколи не замикаємо парадні двері, поки не споночіє. Хто завгодно може увійти в дім.
— А як двері з чорного ходу? Я так розумію, що ви маєте двері чорного ходу з боку садка?
— Так. Я виходила, щоб закрити качок у сараї, незадовго до того, як почали приходити люди.
— Вони були замкнені, коли ви вийшли?
Міс Блеклок спохмурніла.
— Я не пам'ятаю… Мабуть, що так. Але я точно замкнула їх, коли повернулася в дім.
— Це було десь о чверть на сьому?
— Та десь так.
— А що парадні двері?
— Я замикаю їх значно пізніше.
— У такому разі Шерц міг легко увійти крізь них. А міг і прослизнути у двері чорного ходу, коли ви виходили зачиняти качок. Він уже все тут роздивився й, мабуть, помітив ті місця, де можна було заховатися, — скажімо, у шафі абощо. Атож, либонь, усе було саме так.
— Пробачте, але мені не здається, що все було саме так, — не погодилася з ним міс Блеклок. — Скажіть мені, будь ласка, навіщо тому хлопцеві було вдиратися в дім і влаштовувати ту дурну комедію з пограбуванням?
— Ви тримаєте гроші вдома, міс Блеклок?
— Близько п'ятьох фунтів у шухляді й не більш як фунтів два в гаманці.
— Коштовності?
— Два персні, брошки та камеї, що їх я ношу на собі. Ви мусите погодитися зі мною, інспекторе, що вся ця історія здається безглуздою.
— Але ж то не було пограбування! — вигукнула міс Баннер. — Я ж тобі казала, Леті, і ще раз кажу! Він хотів помститися тобі. За те, що ти не дала йому грошей. Він умисне стріляв у тебе — двічі.
— Он як, — сказав Кредок. — Ми переходимо тепер до вчорашнього вечора. Що, власне, сталося, міс Блеклок? Розкажіть мені про все своїми словами, так, як воно вам запам'яталося.
Міс Блеклок замислилася на мить.
— Дзиґар задзвонив. Той, що стоїть на камінній поличці. Пригадую, я сказала, що коли станеться щось, то воно станеться скоро. І тоді дзиґар задзвонив. Ми всі слухали його, нічого не кажучи. Він видзвонює так мелодійно, ви знаєте. Він видзвонив дві чверті, а потім раптом погасло світло.
— Які лампочки у вас горіли?
— Настінні бра тут і в наступній кімнаті. Головна лампа та дві настільні лампи для читання не були увімкнені.
— Чи був спочатку яскравий спалах або тріск, коли лампи погасли?
— Я цього не помітила.
— Яскравий спалах був, — сказала Дора Баннер. — І добре затріскотіло. Я злякалася!
— А що потім, міс Блеклок?
— Двері відчинилися…
— Які двері? Їх двоє у вас у вітальні.
— Ось ці двері. Ті двері, що в наступній кімнаті, не відчиняються. Вони лише зображують двері. Отже, двері відчинилися й у них з'явився чоловік у масці та з револьвером. Сцена була надто фантастичною, аби я могла щось сказати, але в ту мить я, звісно, подумала, що це якийсь дурний жарт. Він щось сказав — я забула, що саме…
— Руки вгору або я стрілятиму! — драматично вигукнула міс Баннер.
— Щось подібне, — сказала міс Блеклок, проте в її голосі прозвучав сумнів.
— І ви всі підняли руки?
— О, так, — сказала міс Баннер. — Ми всі підняли руки. Ми думали, що це гра.
— Я не підіймала руки, — рішуче заявила міс Блеклок. — Мені це здалося таким дурним. Я була страшенно роздратована.
— А потім?
— Пучок світла від ліхтарика був спрямований просто мені в обличчя. Він засліпив мене. А потім я не могла повірити своїм вухам. Я почула, як куля просвистіла повз мене й ударилася в стіну біля моєї голови. Хтось зойкнув, а я відчула пекучий біль у вусі, і пролунав другий постріл.
— То був жах! — утрутилася міс Баннер.
— А що сталося потім, міс Блеклок?
— Важко сказати — від болю й несподіванки я мало не втратила тяму. Постать у дверях раптом обернулася й, здається, спіткнулася, а потім пролунав ще один постріл, ліхтар погас, і всі почали штовхатися й кричати. І натикатись одне на одного.
— Де ви стояли, міс Блеклок?
— Вона стояла біля столу. Вона тримала в руці вазу з фіалками, — відповіла міс Баннер, важко відсапуючись.
— Я була ось там, — міс Блеклок підійшла до маленького столика, що стояв біля арки. — Насправді я тримала в руці коробку із сигаретами.