— А де були ви?
— Думаю, я була біля вікна. Тітка Леті пішла взяти сигарети.
— На столі, біля арки?
— Так — а тоді світло погасло, і почався поганий фільм.
— У того чоловіка був потужний ліхтар. Як він ним користувався?
— Він спрямував його на нас. Усім засліпило очі. Неможливо було не кліпати повіками.
— Я хочу, щоб ви відповіли на це запитання точно, міс Симонс Чи він тримав ліхтар нерухомо, чи водив ним туди-сюди?
Джулія поміркувала. Тепер вигляд у неї вже не був такий знуджений.
— Він водив ним, — сказала вона повільно. — Як водять прожектором у танцювальній залі. Світло вдарило мені в обличчя, але потім ковзнуло далі по кімнаті, і пролунали постріли. Два постріли.
— А потім?
— Він рвучко обернувся — і Міці завила, наче сирена, невідомо звідки, а тоді пролунав ще один постріл. Потім двері зачинилися (вони зачинилися повільно, з тонким і якимсь, знаєте, моторошним скрипінням), і ми всі опинилися в темряві, не знаючи, що робити; бідолашна Банні верещала, як недорізаний кріль, а Міці репетувала в їдальні так, ніби хтось приставив їй там ніж до горла.
— Ви думаєте, той чоловік сам у себе вистрелив чи, спіткнувшись, упав, і револьвер вистрелив сам по собі?
— Не маю найменшого уявлення. Усе відбувалося, ніби на сцені. Спочатку я вважала, то був чийсь дурний жарт — аж поки не побачила, як цебенить кров із вуха тітки Леті. Адже, якщо ти навіть хочеш вистрелити з револьвера, щоб надати сцені правдивості, то ти стрілятимеш над головами в людей, щоб ні в кого не влучити, чи не так?
— Та певно, що так. Ви думаєте, він бачив, у кого стріляє? Тобто я хочу запитати, чи міс Блеклок перебувала у світляному колі від ліхтаря?
— Не можу сказати. Я не дивилася на неї. Дивилася на того, хто стріляв.
— Я веду до того, чи думаєте ви, що той чоловік умисне стріляв у неї — в неї, а не в когось іншого?
Джулію, схоже, здивувало таке припущення.
— Ви хочете сказати, він цілився саме в тітку Леті? О ні, я так не думаю… Зрештою, якби він хотів пристрелити тітку Леті, то він міг би обрати для цього набагато кращу нагоду. Навіщо йому було збирати всіх тих друзів і сусідів, щоб тільки ускладнити собі справу. Він міг би вистрелити в неї, ховаючись за парканом, як це роблять у добрій старій Ірландії, у будь-який день тижня й відразу покінчити з цією справою.
Ці слова, подумав Кредок, були переконливою відповіддю на припущення Дори Баннер про те, що зловмисник напав саме на Летицію Блеклок.
Він сказав, зітхнувши:
— Дякую вам, міс Симонс. А зараз я піду й спробую поговорити з Міці.
— Стережіться її пазурів, — застерегла його Джулія. — Вона татарка!
Кредок, у супроводі Флетчера, знайшов Міці на кухні. Вона розкачувала тісто й подивилася на нього з підозрою, коли він увійшов.
Її чорне волосся нависало над очима; вигляд у неї був похмурий, а яскраво-червоний джемпер та світло-зелена спідниця, які були на ній, не відповідали нездоровому кольору її обличчя.
— Чого ви приходити на мою кухню, містер? Ви ж із поліції, чи не так? Мене завжди, завжди переслідують — порятунку нема! Мені треба було б уже звикнути. Кажуть, ніби в Англії у вас усе по-іншому, але це не так! Ви прийшов мене мучити, примусити, щоб я говорити, але я нічого вам не скажу. Можете відривати мені нігті, припалювати шкіру сірниками — та ви й на гірше здатні. Але я нічого не казати, ви мене чуєте? Я нічого вам не казати — не казати нічого. Можете послати мене назад, до мого концентраційного табору — мені байдуже.
Кредок подивився на неї замисленим поглядом, обираючи найкращу стратегію для атаки. Нарешті зітхнув і сказав:
— Ну, гаразд, тоді вдягайте капелюшок і пальто.
— Навіщо? — запитала збита з пантелику Міці.
— Надівайте свій капелюшок, вдягайте пальто й ходіть зі мною. У мене тут немає апарата, яким я зриваю нігті, та й інші знаряддя тортур я залишив у себе на дільниці. Туди ми вас і поведемо. Ти наготував наручники, Флетчере?
— Сер! — сказав сержант Флетчер голосом, у якому звучало глибоке схвалення.
— Але я не хочу туди йти! — заверещала Міці, відступаючи від нього.
— У такому разі відповідайте на коректні запитання коректно. Можете покликати свого адвоката, якщо хочете.
— Адвоката? Я не любити адвокатів. Я не хотіти адвоката.
Вона відклала качалку, витерла руки шматиною полотна й сіла на стілець.
— Що ви хотіти знати? — запитала вона похмуро.
— Щоб ви мені розповіли про те, що тут було вчора ввечері.
— Ви дуже добре знати, що тут було.