Старий Еш замовк, щоб перевести дух, а тоді провадив:
— «Міс Блеклок не тримає багато грошей у домі, це я точно знаю», — сказав Джім Гаґінс, коли його про це запитали. А він повинен знати, бо його жінка служить у «Літл-Педоксі», і їй відомо про них усе, бо нюх у неї гострий.
— І що ж вона відчуває тим своїм гострим нюхом?
— Що Міці до цього причетна, ось у чому вона переконана. У тієї дівки справді клята вдача — а яка пиха! Нещодавно вона в обличчя назвала місіс Гаґінс наймичкою.
Кредок постояв хвилину, намагаючись подумки впорядкувати ті відомості, що їх почув від старого садівника. Це була цікава суміш тих сільських опіній, які панували в Чипінґ-Клеґорні, але він не побачив у ній нічого такого, що могло б допомогти йому в його завданні. Він відвернувся, і старий покликав його з певним роздратуванням у голосі.
— Мабуть, ви її знайдете у яблуневому саду. Вона молодша за мене, і їй легше зривати та струшувати з дерев яблука, ніж мені.
І справді, у яблуневому саду Кредок знайшов Філіпу Геймс. Перше, що він там побачив, були двоє гарненьких жіночих ніг у бриджах, що легко ковзали вниз по стовбуру дерева. Через мить Філіпа, з розчервонілим обличчям, з розкуйовдженим гілками волоссям, уже стояла на землі й дивилася на нього з подивом на обличчі.
«З неї вийшла б непогана Розалінда», — машинально подумав Кредок, бо детектив-інспектор Кредок був ентузіастом Шекспіра і грав роль меланхолійного Жака у виставі «Як вам це сподобається», зіграній для сирітського притулку.
Але вже через мить він змінив свій погляд. Філіпа Геймс була надто дерев'яною для Розалінди, її краса й безтурботність були суто англійськими, але англійськими для двадцятого сторіччя, а не шістнадцятого. Така собі неемоційність доброго виховання без жодної іскри лукавства.
— Доброго ранку, місіс Геймс Пробачте, якщо я вас налякав. Я детектив-інспектор Кредок із поліції Мідлширу. Я хотів би поговорити з вами.
— Про вчорашній вечір?.
— Так.
— Це забере багато часу? А де ми станемо розмовляти?
Вона із сумнівом розглянулася навколо.
Кредок показав на повалений стовбур дерева.
— Наша розмова буде неформальною, — сказав він із приязною усмішкою, — і я не хотів би відривати вас від вашої роботи надовше, ніж треба.
— Дякую вам.
— Це лише для протоколу. Коли ви повернулися з роботи вчора ввечері?
— О пів на шосту. Я затрималася хвилин на двадцять, щоб полити деякі рослини в теплиці.
— Крізь які двері ви увійшли в дім?
— Крізь бічні. Я скоротила шлях, пройшовши прямо від під'їзної дороги понад сарайчиком із качками та курником. У такий спосіб мені не треба робити круг та й парадний ґанок я не забрудню. У мене іноді налипає чимало багнюки на підошви.
— Ви завжди заходите в дім через ті двері?
— Так.
— Двері були незамкнені?
— Так, Протягом літа вони з ранку до вечора стоять розчинені навстіж. У цю пору року вони зачинені, але не замкнені. Ми всі виходимо й заходимо здебільшого через ті двері. Я замкнула їх, коли увійшла.
— Ви завжди так робите?
— Я так робила протягом останнього тижня. Бо тепер о шостій уже поночі. Міс Блеклок іноді виходить увечері замикати качок та курей, але вона часто виходить крізь двері з кухні.
— І ви цілком упевнені, що замкнули бічні двері вчора?
— Так, я цілком упевнена.
— Гаразд, місіс Геймс. І що ви зробили, коли увійшли?
— Скинула брудні чоботи, пішла нагору, прийняла ванну й перевдяглася. Потім зійшла вниз і побачила, що там уже почалося-щось подібне до вечірки. Доти я нічого не знала про те дивне оголошення в газеті.
— А зараз опишіть мені, будь ласка, що сталося, коли в дім удерся нападник.
— Світло раптом погасло…
— Де ви були?
— Біля каміна. Я шукала свою запальничку, думала, що залишила її десь там. Світло погасло — й усі захихотіли. Потім двері розчинилися, і той чоловік спрямував на нас потужний ліхтар, наставив револьвер і наказав підняти руки вгору.