«Оголошується вбивство, яке відбудеться у п'ятницю, 29 жовтня, у «Літл-Педоксі» о пів на сьому вечора. Запрошуємо до участі всіх знайомих та друзів».
— Едмунде, чи таке може бути?
— Що ти сказала? — запитав Едмунд, піднявши погляд від своєї газети.
— Відбудеться вбивство, призначене на п'ятницю 29 жовтня… Едмунде, це ж сьогодні.
— А дай-но гляну.
Син узяв газету в матері з рук.
— Але що б це могло означати? — запитала місіс Светенгем із цікавістю в голосі.
Едмунд Светенгем потер перенісся з виразом сумніву.
— Ідеться про якусь вечірку, думаю. Гра у вбивство — чи щось таке.
— Ну, знаєш, — не погодилася з ним місіс Светенгем. — Це надто кумедно й трохи по-дурному давати в газеті таке оголошення. Зовсім не схоже на Летицію Блеклок, що завжди здавалася мені жінкою з надзвичайно тверезим розумом.
— А може, на неї вплинули ті веселі юні створіння, що оселилися в її домі?
— Це надто пізнє оголошення, чи не так? Сьогодні. Ти думаєш, запрошують і нас?
— Тут сказано: «Запрошуємо до участі всіх знайомих та друзів», — зазначив син.
— Знаєш, мені зовсім не до вподоби ця новочасна мода запрошувати людей, — рішуче заявила місіс Светенгем.
— У такому разі не йди туди, мамо.
— Не піду, — погодилася місіс Светенгем.
Запала мовчанка.
— Ти нарешті з'їси цю останню грінку, Едмунде?
— Знаєш, мамо, я думав, що моє правильне харчування важить для тебе більше, аніж те, коли ця стара карга прибере зі столу.
— Тихше, любий, вона може тебе почути… Едмунде, а що відбувається, коли на вечірці грають у вбивство?
— Я, власне, точно не знаю… Вони приколюють на тебе папірці чи щось таке… Хоч ні, їх, здається, тягнуть із капелюха. І хтось витягує папірець жертви, а хтось — детектива, а потім вони вимикають світло, і хтось плескає тебе по плечу, а ти кричиш, падаєш і прикидаєшся мертвим.
— А знаєш, це навіть цікаво.
— А по-моєму, збіса нудно. Я не піду.
— Дурниці, Едмунде, — сказала місіс Светенгем із твердою рішучістю в голосі. — Я піду, а отже, і ти підеш зі мною. І нема про що тут балакати!
— Арчі, — сказала місіс Істербрук, звертаючись до свого чоловіка, — послухай-но!
Полковник Істербрук не звернув на неї уваги, бо вже давнр роздратовано пирхав, читаючи якусь статтю в «Таймс».
— Головна біда цих хлопців у тому, — сказав він, — що жоден не має бодай приблизного уявлення про Індію! Бодай приблизного!
— Я знаю, мій любий, я знаю.
— Якби вони його мали, то не писали б таку нісенітницю!
— Я знаю, Арчі, але послухай ось це:
«Оголошується вбивство, яке відбудеться у п'ятницю, 29 жовтня, у «Літл-Педоксі» о пів на сьому вечора. Запрошуємо до участі всіх знайомих та друзів».
Вона замовкла і з переможним виглядом подивилася на чоловіка.
Полковник Істербрук у відповідь глянув на неї поблажливо, але без найменшого інтересу.
— Це гра в убивство, — сказав він.
— Справді?
— Атож. — Він відірвав погляд від своєї газети й провадив: — Мушу тобі сказати, це дуже цікава гра, якщо вона правильно організована. Вона вимагає участі чоловіка, який добре знає правила. Ви тягнете жереб. Оголошують, що в кімнаті присутній убивця, ніхто не знає, хто він. Вимикають світло. Убивця обирає жертву. Жертва рахує до двадцяти, а тоді лунає передсмертний зойк. Після цього береться до роботи той, кому випало бути детективом. Він усіх допитує. Де вони були, що робили, — й у такий спосіб намагається з'ясувати, хто з них убивця. Атож, це дуже цікава гра — у тому випадку, коли «детектив» бодай трохи знає про те, що таке поліційна робота.
— Як, наприклад, ти, Арчі. Адже ти брав участь у розслідуванні всіх найцікавіших злочинів, що мали місце в нашій окрузі.
Полковник Істербрук поблажливо усміхнувся і хвацько крутнув вуса.
— Так, Лоро, — промовив він. — Я справді дещо їм підказав. І він випростав плечі.
— Даремно міс Блеклок не попросила, щоб ти допоміг їй розплутати й цю справу.
Полковник пирхнув.
— Але ж у неї зараз живе той молодий жевжик. Племінником чи ким він там їй доводиться. Мабуть, то він її намовив. Це ж треба додуматися — опублікувати таке оголошення.
— Воно надруковане на шпальті хроніки приватних подій. Ми могли б його не помітити. Це запрошення, чи не так, Арчі?