Саме це й пригнічує його, подумав Кредок. Він не знає. Навколо нього обличчя й люди, чия особистість підтверджена лише продовольчими картками та посвідченнями особи, посвідченнями, на яких стояли лише цифри, без фотографій і без відбитків пальців на них. Кожен, хто захоче мати клопіт, може одержати таке посвідчення особи — і почасти з цієї причини тонкі нитки, що утримували спільноту англійського сільського життя, розірвалися. У місті давно вже ніхто не намагався близько познайомитися зі своїми сусідами. Але тепер ніхто не знав свого сусіда й у селі, навіть якщо він себе переконував у тому, що знає…
Змащені двері підказували Кредокові, що у вітальні Летиції Блеклок була присутня людина, яку не можна було назвати добрим сусідом, хай навіть вона вдавала його…
А тому він боявся за міс Марпл, жінку кволу й стару, а проте наділену дивовижною проникливістю…
Він сказав:
— Ми можемо дещо з'ясувати про цих людей…
Але він знав, що це не так легко. Індія та Китай, Гонконг і південь Франції… Тепер це не так легко, як п'ятнадцять років тому Він чудово розумів, що є люди, які блукають по країні з позиченими ідентичностями — позиченими від людей, які померли раптовою смертю від «нещасливих випадків» у містах. Існують організації, які скуповують фальшивих осіб, що підробляють посвідчення особи та продовольчі картки, — чимало вигаданих осіб вистрибують у життя. Їх можна перевірити, але це забирає багато часу, а часу в нього нема, бо вдова Рендела Ґедлера уже перебуває однією ногою в могилі.
І тоді, стурбований і стомлений, розморений сонцем, Кредок розповів міс Марпл усе, що він знав про Рендела Ґедлера та про Піпа й Емму.
— Це лише два імені, — сказав він. — Навіть радше клички, ніж імена. Вони можуть не існувати. Вони можуть бути респектабельними громадянами, що живуть десь у Європі. А з другого боку, один із них або обоє можуть перебувати тут, у Чипінґ-Клеґорні.
Їм по двадцять п'ять років приблизно… Хто відповідає цьому опису? Він сказав, міркуючи вголос:
— Ці її племінник та племінниця — чи кузени, чи хто там вони є… Цікаво було б знати, коли вона бачилася з ними востаннє…
Міс Марпл лагідно сказала:
— Я про це довідаюся для вас, гаразд?
— Ні, будь ласка, міс Марпл, не треба…
— Це буде дуже просто, інспекторе, вам нема потреби тривожитися. І ніхто не помітить, якщо це зроблю я, адже все буде зроблено неофіційно. Якщо тут і справді щось не так, то ви не повинні примусити їх насторожитися.
Піп та Емма, подумав Кредок, Піп та Емма. По-диявольському привабливий молодик, симпатична дівчина з холодним поглядом… Він сказав:
— Я зможу довідатися про них більше в наступні сорок вісім годин. Я поїду до Шотландії. Місіс Ґедлер, якщо вона спроможна говорити, може знати набагато більше про них.
— Думаю, це дуже розумний хід, — сказала міс Марпл і після короткої паузи додала: — Сподіваюся, ви попередили міс Блеклок, щоб вона стереглася?
— Так, я її застеріг. І залишу тут чоловіка, який, не впадаючи нікому в око, стежитиме за розвитком подій.
Він уник погляду міс Марпл, який з усією очевидністю нагадував йому про те, що дуже мало користі з полісмена, який стежить за розвитком подій, якщо небезпека зачаїлася в колі родини…
— І не забувайте, що я попередив вас, — сказав Кредок, подивившись їй прямо у вічі.
— Запевняю вас, інспекторе, — сказала йому міс Марпл, — що я здатна подбати про себе.
РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ
МІС МАРПЛ ПРИХОДИТЬ НА ЧАЙ
Якщо Летиція Блеклок і була трохи неуважною, коли місіс Гармон прийшла на чай і привела із собою гостю, що мешкала в її домі, то міс Марпл, яка й була тією самою гостею, навряд чи помітила цей факт, адже міс Блеклок вона бачила вперше у своєму житті.
Стара дама відразу вдалася до чарівного пліткування. Вона виявилася великою любителькою історій про грабіжників.