Філіпа не озвалася.
Едмунд засунув руку до кишені й дістав звідти горнятко меду.
— Ось воно, моє алібі, — сказав він. — Застосоване у вільному й незаперечному значенні цього слова. Якщо місіс Лукас зуміє пропхати свій пишний бюст у двері сарайчика, то я сюди прийшов по кабачки. Ідеться про справи, а не пусте базікання.
— Я бачу.
— Ти коли-небудь читала Теннісона? — запитав Едмунд тоном світської бесіди.
— Не дуже часто.
— Даремно. Теннісон незабаром знову ввійде в моду. Навіть тепер, коли ти увімкнеш радіо ввечері, ти почуєш «Королівські ідилії», а не того нескінченного Тролопа. Тролоп завжди здавався мені неймовірно манірним і неприродним. Читати його, звісно, можна, але захоплюватися ним не слід. До речі, якщо ми вже згадали про Теннісона, то чи ти читала «Мод»?
— Колись давно.
— Я хочу зачитати тобі один рядок із нього.
Він неголосно продекламував:
— «Провинно невинна, досконало холодна, незрівнянно пуста». Це про тебе, Філіпо.
— Щось не схоже на комплімент!
— Ні, йдеться зовсім не про комплімент. Я думаю, Мод запала бідоласі в душу так само, як ти мені.
— Не плети нісенітницю, Едмунде.
— О, прокляття, Філіпо, чому ти така, яка ти є? Що ховається за досконало витонченими рисами твого обличчя? Що ти думаєш? Що ти почуваєш? Ти щаслива, нещаслива, налякана чи ще якась? Ти повинна щось почувати.
Філіпа спокійно сказала:
— Те, що я почуваю, стосується тільки мене.
— Мене також. Я хочу, щоб ти поговорила зі мною. Знати, що відбувається у твоїй урівноваженій голові. Я маю право це знати.
Бігме, маю таке право. Я не хотів закохуватися в тебе. Хотів спокійно сидіти й писати свою книжку. Це буде розумна й змістовна книжка, книжка про те, який жалюгідний наш світ. Надзвичайно легко бути розумним, коли міркуєш про те, які всі люди нещасні. Це входить у звичку. Я несподівано переконався в цьому, після того як прочитав життєпис Берна Джонса.
Філіпа перестала саджати латук. Вона дивилася на нього тепер спантеличеним поглядом.
— Який стосунок Берн Джоне має до всього цього?
— Великий. Коли ти прочитаєш усе про прерафаелітів, ти зрозумієш, що таке мода. Усі вони були надзвичайно сердечними, балакучими й веселими, усі сміялися й жартували, й усе в них було чудово. То була, власне кажучи, така мода. Вони не були ані щасливішими, ані безтурботнішими за нас. І ми не більш нещасні, аніж вони. Усе це мода, кажу я тобі. Після останньої війни ми схибнулися на сексі. А тепер переживаємо цілковите розчарування. Ніщо не має значення. І чому взагалі ми про все це говоримо? Я хотів би поговорити з тобою про нас. Але відчуваю, як ти з холодною незворушністю відштовхуєш мене. Бо не хочеш допомогти мені.
— А як я можу тобі допомогти?
— Поговорити зі мною. Щось мені розказати. Розкажи мені про свого чоловіка. Ти досі в нього закохана, а він мертвий, і тому ти стулилася, наче мушля? Так чи не так? Гаразд, ти його обожнюєш, а він мертвий. Але ж і в багатьох інших жінок чоловіки мертві — багато мертвих чоловіків — і декотрі з них були закохані у своїх чоловіків. Вони розповідають тобі про це в барі й мають звичай трохи поплакати, коли добре вип'ють, а потім лягають із тобою до ліжка, щоб полегшити своє горе. Це один зі способів долати його, я так думаю. І ти мусиш подолати своє горе, Філіпо. Ти молода, — ти дивовижно гарна, — і я закоханий у тебе без тями. Поговори зі мною про свого клятого чоловіка, розкажи мені про нього.
— Мені нема чого розповідати. Ми з ним познайомилися й одружилися.
— Ти, певно, була дуже молода.
— Занадто молода.
— То ти не була з ним щаслива? Розповідай далі, Філіпо.
— Більш нема про що розповідати. Ми одружилися. Ми були такі самі щасливі, як і інші молодята, думаю. Народився Гаррі. Роналд поїхав на війну. Він був убитий в Італії.
— А тепер ти маєш Гаррі?
— А тепер я маю Гаррі.
— Мені подобається Гаррі. Він дуже приємний хлопчик. Я теж подобаюся йому Ми з ним могли б ладнати. Що ти скажеш про це, Філіпо? Чого б нам не одружитися? Ти й далі працюватимеш у саду, а я писатиму свою книжку, а на вихідні й свята ми відпочиватимемо від своєї праці й утішатимемося життям. Ми могли б тактовно відокремитися від моєї мами. Вона потрошку підкидатиме мені грошей, щоб підтримувати свого відданого сина. Я паразит, я пишу нікчемні книжки, у мене поганий зір і я базікаю забагато. Це мої головні вади. Може, усе ж таки ми одружимося?
Філіпа подивилася на нього. Вона побачила високого, досить серйозного молодика зі стривоженим обличчям й у великих окулярах. Його світла чуприна була скуйовджена, і він дивився на неї привітним і дружнім поглядом.